Деякий час Оксана жила в подруги. Але говорити чоловікові про дитину не хотіла. Коли той повернувся з відрядження, подруга не витримала і все йому розказала.

Ця пара утворилась несподівано і випадково, навіть можна сказати. Просто була зустріч для галочки, офіційна, він так же для галочки запросив її на танець, вона по тій же причині погодилась. Обидвоє мовчали і танцювали. Після закінчення музики він її обійняв. В ту мить вона закохалась. Вона погодилась. Так, погодилась вийти заміж за нього. В ту ж мить.

Вони навіть не знали імені один одного, бо знали це ще до того вечора. Минуло два тижні. Оксанка поїхала з Віктором до столиці. Там було його все: життя, друзі, робота, родичі. А вона там мала лише його. Свою домівку легко покинула, покинула і всіх тих, хто там жив, бо хотіла бути лише поряд з ним. Вона звільнилась з улюбленої роботи, усім рішуче повідомила, зібрала речі й поїхала.

Минув іще місяць. Ось вони в Празі. Приїхали, щоб одружитись. Ось уже й час повертатись до Києва. Вона часто говорила телефоном з друзями і мамою, раділа, ділилась щастям. В Києві хотіла влаштуватись працювати, але Віктор був проти. Нащо його дружині працювати, якщо він може забезпечити їх двох? Але вона все ж щось робила — писала статті в жіночі журнали. Оксанка постійно була вдома, а він на роботі. Уваги з його боку було дуже мало, а коли й бувало, то вона неодмінно вимикала всі гаджети, щоб їм ніхто не заважав.

Здавалось би, ідеальне життя. Але у золотій клітці. Вона не могла цілими днями сидіти вдома, від цього її настрій постійно ставав гіршим, була нервовішою, а дорогі цяцьки не допомагали. Вирішила поговорити з чоловіком.

— Мені складно.

— Мені теж нелегко, — здивувався чоловік

— Треба щось змінити. Ти так не думаєш?

Так і закінчилась їхня розмова. Так закінчувались і наступні схожі.

— Може, зроби щось уже? Не настав час щось змінити? — наполягала подружка Оксани.

— Я не знаю, як то пояснити, але я… Я люблю його, розумієш? Просто я його люблю…

Подружка пішла на кухню за печивом, а коли повернулась, Оксана лежала не при тямі. Викликала швидку.

— Що сталось?

— Все добре. Просто вона на восьмому тижні, це нормально.

— Який восьмий тиждень? Ви що?

— Я нічого. Не хвилюйтесь, переживати немає за що.

Читайте також  ЇЇ серце розривалося від вибору, та розум чітко прокручував слова: «Хто зрадив раз – той зрадить вдруге». В Італії на неї чекав Андреа, який готовий з неба зірку дістати, аби Світлана була щасливою.

Деякий час Оксана жила в подруги. Але говорити чоловікові про дитину не хотіла. Коли той повернувся з відрядження, подруга не витримала і все йому розказала.

— І що? — насупив брови Віктор.

— Як? У вас буде дитина, не зрозумів?

— Чого у нас? Може, то не моя дитина, вона ж навіть не сказала мені. Чого я це чую від тебе?

— Який там термін?

— До чого тут термін? Вона тебе любить!

— Так любить, що не змогла вийти за мене заміж?

— Що? — Подругу наче облили холодною водою. — Ви ж у Прагу їздили одружуватися!…

— Їздили. Вона в останній момент злякалася. Відмовилась!

Він пішов і гримнув дверима. Оксана лежала на дивані вся в сльозах. Подруга обійняла, розуміла, що зараз нема про що питати.

Минуло два дні і він повернувся. Вони жили, я ідеальна сім’я. Оксанка була щасливою, а Віктор постійно гладив її животик, який постійно ріс. А подруга їх часто навідувала й спостерігала за цим.

До вояви крихітки залишалось три місяці. Незабаром мав наступити Новий рік, тож Оксана поїхала по подарунки рідним. А Віктор тим часом багато працював, щоб мати можливість на свята побути вдома. Раптом дзвінок.

— Ваша дружина зараз у приймальному відділенні.

— Дитина? Що з дитиною?

— Врятувати не вдалося…

Минув тиждень і ось вони разом вдома. Віктор майже не говорив, а вона мовчала ще з того дня. За кілька днів була у своєму місці у купленій для неї квартирі. Була сама. Подруга постійно її навідувала і якось Оксана заговорила.

— Я йому не потрібна. Він привіз мене сюди, покинув. Навіть не спитав, як я почуваюся…

— Тсссс, на світі є багато кращих чоловіків…

— Мені не треба іншого. Хочу його. І ту дитину…

Оксану розбудив поцілунок. На колінах був Віктор.

— Привіт…

— Що хочеш? — огризнулася вона.

— Як ти?

— Яка тобі різниця?

— Що з тобою? — не витримав він.

— Що зі мною? Ти мене лишив саму. Привіз сюди, щоб я не була тобі тягарем. Ти не спитав навіть, як я почуваюсь. Тебе не засмутила втрата дитини. Я робила для тебе усе, що могла, а ти навіть не любив мене ніколи.

— Я завжди тебе любив, з першої миті нашого танцю, — спокійно говорив він, міцно притиснувши її до себе.

Вона пручалася, а він все тримав.

— Я терпів усе, навіть ту твою довгу мовчанку. Привіз, бо думав, що в твоєму місті тобі буде легше це пережити. Ти любила це місто, а поїхала через мене… Вибач…

Він відпустив. Але тепер трималась за нього вона. Вона почула те, чого довго чекала. Плакала. Притулилась до нього і була його жінкою. Назавжди.