Перейти до вмісту

А далі сталося найстрашніше, за що я не можу себе пробачити вже багато років і не зможу ніколи. Це мій гріх, і мені його нести по життю

Одружилась я швидко в 20. Моєму чоловікові Віктору було 25. Красень, високий, стрункий, з блакитними очима. За ним бігала половина села, а заміж за нього вийшла я. Як тільки побачила – відразу закохалася, через півроку ми одружилися.

Треба сказати, що Вітя ще до весілля почав проявляти себе: піднімав на мене руку, зраджував. Дурна, я заплющувала на все очі. Мені було байдуже, аби тільки він був поряд. Відразу ж після весілля я чекала дитину.

Під час УЗД-обстеження, з’ясувалося, що ношу під серцем сина. Радості не було меж. Неслася додому, наче на крилах: хотіла чимшвидше потішити чоловіка. Але він на цю новину ніяк не відреагував.

Читайте також: При чоловікові моя свекруха – сама милість, а коли залишається зі мною наодинці, в то показує своє справжнє лице.

Продовжував з мене знучатись навіть тоді, коли була з чималим животом. Кілька разів лежала в лікарні.

То зламана рука, то пробита голова. У спеку ходила у сорочках із довгими руками, аби люди не бачили, що все тіло у синцях. Сусіди знали, що у нас вдома відбувається, хитали головою, але ніхто не втручався, адже це був мій чоловік.

Народився синок. Чоловік не працював, гуляв.  Жили на дитячі виплати, їли те, що на городі виростили.

Треба було виходити на роботу, бо грошей бракувало на елементарні речі. Чоловік продовжував гуляти. Одного разу я поїхала з сином на обстеження до обласного центру, він мав проблеми із зором.

Приїхавши додому був не приємний інцидент.

Швидка відвезла в лікарню. Три доби в реанімації. Потім місяць у лікарні. Коли мене не було, сина до себе брала дружина чоловікового брата, допомагала за ним доглядати. Чоловік в лікарню ніколи не приходив, хоча скільки я там лежала, все з його вини…

Заяви в міліцію ніколи не писала і не напишу. Занадто любила і люблю. Дурна, скажете ви, і будете праві. Але я нічого не можу з собою вдіяти.

Після того, як я вийшла з лікарні, був якийсь період просвітлення, близько двох тижнів. Приходив тверезий. Я знову чекала дитину. Коли дізнався, що YЗД показало дівчинку, кричав  сказав, що ще одну таку, як я, в домі він не стерпить.

А далі сталося найстрашніше, за що я не можу себе пробачити вже багато років і не зможу ніколи. Це мій гріх, і мені його нести по життю. Коли появилась донька, зателефонувала додому. Тоді мобільних ще не було, тому телефонувала сусідам, у яких був телефон.

Сказала, що у нас  мила донечка. Чоловік накричав і сказав, якщо повернуся додому з дочкою, він нас обох вижине. І кинув слухавку. У розпачі я написала відмову. Так, відмову від доньки.

Я їздила знову в пoлoговий будинок, але було вже пізно. Коли поставлений ​​підпис під відмовою від дитини, зазвичай шляху назад уже немає, і соціальні служби дуже неохоче йдуть на контакт з такими мамами. Ось і мене не захотіли слухати. Дочку мені не повернули. Де вона зараз, я не знаю.