Батька Насті не стало, коли вона ще до школи ходила, у 3-й клас. Пам’ятає, як мама плакала, як тримала її, малу, за руку й заспокоїлася лише тоді, коли Настя мало не зомліла. А потім глянула в очі донечці, обняла і затихла.
Погано стало без тата. Настя часто це відчувала. Та й мамі зле було. Може, й гірше, ніж їй самій. Але мама трималася, ще й Настю втішала. А що вже клопоталася біля доньки – ні слова злого не скаже, не крикне ніколи. Все Сонечком та Кицькою кличе. Настя росла собі. Мамі довіряла все: кожну сварку з подругами, розмову з хлопцями, навіть думку, що раптом необережно спала. Виросла Настя інтелігенткою, як і мама. Відмінниця і красуня.
…Не було в Артема нікого й ніколи. Як покинув стіни дитбудинку, так і жив у селі в тій халупі, що держава наділила. У колгосп узяли трактористом, та й то на лихо всім. Бо то зап’є на три дні, то запчастини покраде, а потім заганяє «на точку».
Настя якраз зі школи поверталася, як Артем на тракторі їхав.
– Ого, яка дівка вигепала. А що вже гонорова, і не дивиться! – крикнув начеб до Степана.
Дівчина глянула, очі опустила, тільки крок пришвидшила. Вона не стала відповідати. Вихована надто.
Але Настя вперше перед мамою змовчала, що так їй хотілося, аби той Артем якийсь трохи чемніший був, чи що… А потім і забулося трохи, тільки коло серця щось так часто пекло.
Поки ще Артем гроші вкрадені повертав та відробляв, то голова колгоспу якось його терпів. А потім погнав у три шиї.
А Настя плакала, коли взнала, що світить йому 15 літ за ґратами…
Не послухала ні благань мами, ні порад подруг, коли їхала на першу «свіданку». Не вступила ні в університет, навіть 11-й клас закінчила тільки тому, що мама просто благала директора змилуватися над безталанною донькою. Все везла Артему, сама не доїдала, пішла на ферму дояркою. А коли його за гарну поведінку на поселення відправили, подалася жити з ним. Старша стала одразу на три десятки літ. Від учорашньої красуні одні чорні коси лишилися.
Мами не стало якось раптово. У селі так і казали, що то Настя наробила. Вона трохи поплакала , попросила прощення, але не каялася. Вона любить…
А він? Не питала. Все мріяла, як повернуться у рідне село, як підуть діточки (зараз Артем не хотів, тому Настя мало не через півроку до лікаря бігала), як заживуть вони щасливо… Навіть не раз бита, мріяти Настя не переставала.
Артема відпустили через 13 літ. Повернулися вони з Настею в село, у її хату. Сусіди не раз чули крики у їхньому домі, але наступного ранку із синцями на тілі й обличчі Настя тільки мовчала.
Її наче й шкодували, але Валька як побачила, що її Степан у бік Насті тільки й поглядає, наплела по селу, ніби Настя до чужих чоловіків гониться, а не на ферму вечорами бігає. Дійшло й до Артема.
Після того Настю не бачили три дні. Пропала. Сусідка Іра не витримала, вигадала, що треба їй вила позичити, зайшла, а та лежить ледве жива
Забрали Настю в лікарню. Артема ж так і не знайшли. Потім хлопці, котрі із заробітків верталися, казали, що бачили його десь у Росії: спитий весь, синій. А може, й не він то був.
Настя оклигала за півроку. Тільки через сильні удари в голову до того життя, яке ми називаємо нормальним, уже так і не повернулася. Все сміялася. З сонцем говорила, з квітами, казала, що то діточки її ненароджені.
Читайте також Це була остання зустріч закоханих, ділити її ні з ким він не збирається.