Я вийшла заміж у дев’ятнадцять років за свого однолітка. Погодьтеся, що дівчатка розвиваються швидше, ніж хлопчики. Тому в мого чоловіка був абсолютний вітер в голові.
Ми прожили разом біля чотирьох років. У нас є дочка. Я працювала на двох роботах, щоб прогодувати нас і дитину. Я ходила на роботу – продавчинею в магазин, а у вільні дні – шила одяг і його продавала. До того ж встигала ще вчитися.
Мій чоловік майже не працював, а те що заробляв – витрачав на свої розваги. Потім він почав випивати і гуляти. Мабуть йому цього бракувало і саме тому потрібно виходити заміж за дорослих чоловіків, які не отримують від цього задоволення.
Я не могла так жити, а коли він привів до нас додому якусь дівчину – я зібрала свої речі, взяла дитину на руки і пішла вночі з дому. Він навіть за нами не вийшов і наступного дня не поцікавився як ми.
Читайте також Гірко розуміти, що життя прожите марно
Йому до нас взагалі діла не було. Пізніше нас розлучили. За кілька судових засідань, на які він навіть не прийшов.
Ми поїхали з дочкою в інше місто. Влаштувалися. Я ходила на роботу, а вона до школи. Через шість років я познайомилася із хорошим чоловіком, от тільки довіряти я не могла. Мою довіру до чоловіків знищив мій перший чоловік.
Василь всіляко намагався мене завоювати, змусити йому довіритися. Минуло майже два роки, доки у нього це вийшло. Зараз ми з Василем одружені. Він любить мою дочку як власну, просто душі в ній не чає. Ми чекаємо на нашу спільну дитину.
Нещодавно мені зателефонувала мама і повідомила, що мій перший чоловік приходив до неї і вимагав дати нашу адресу, мовляв він за дочкою скучив. Хоче з нею спілкуватися.
А я от сумніваюся, що дочці потрібний такий батько. Та й Василя вона прийняла як рідного батька. Я проти того, щоб колишній чоловік псував психо-емоційний стан моїй дитині. Адже дочка і так натерпілася глузувань, що в неї нема батька.