Я думаю, що моя бабуся Галина була відьмою – справжньою. Коли я приїжджала до неї в село на канікули влітку багато чого незвичайного помічала, та й люди в селі боялися бабусю мою, говорили, що вона щось знає.
Так сталося, щовідходила бабуся на моїх руках. Багато дивного тоді сталося…
Я вчилася вже в університеті, коли прийшов лист від батьків (мобільних телефонів тоді не було ще і в помині), мама писала і просила відвідати бабусю, тобто її маму, мовляв, старенька дуже та просить.
На носі у мене був черговий залік, але раптом викладач звалився з застудою, і нам дали перепочити трохи.
Одним словом, все склалося так, що я поїхала до бабки.
Бабуся Галина жила сама, і, приїхавши до неї в село, я здивувалася дикому захаращенню і запустінню в її хаті. Бабуся лежала на старому залізному ліжку і важко дихала, проте коли я увійшла в кімнату вона мене почула.
Захрипівши, вона підняла вгору суху свою руку і задихала дуже надсадно і важко. Я підійшла до ліжка, взяла бабусину руку, рука слабенько сіпалася, і, здавалося, ось-ось вирветься з моєї долоні і полетить геть…
Хвилин двадцять нічого не відбувалося бабуся Галина просто лежала, а я сиділа і тримала її суху, майже невагому долоню.
А потім я зрозуміла, що бабуся не дихає, і я, злякавшись, хотіла вийти з хати і покликати на допомогу, однак її рука щільно зчепилася на моєму зап’ясті, та так, що я не могла звільнити руку. У димоході печі моторошно загуло, я почула надривне виття. І тоді бабуся відкрила очі.
Обличчя її залишалося застиглим, і я чула тільки дуже слабкий голос:
Бабуся Галина прошепотіла мені, тримаючи мене за руку: “Візьми!.. Це – твоя спадщина.”
Що мені було робити?..
Я не знала, як себе вести, але мені було так шкода бабусю, і я сказала:
«Так, бабулечко, я все візьму, йди спокійно».
І все. Губи її здригнулися, і, як мені здалося, це була посмішка, а потім стих шум в димоході.
Я не знаю, що тоді сталося, але, як розповідала сусідка, вона тоді побачила застиглу мене на краю залізного ліжка і бабусю з посмішкою на стулених губах…
Я багато чого тоді не знала. Виявилося, що бабуся почала свій відхід ще тиждень тому, але у неї не виходило, а коли приїхала я, бабуся, нарешті, змогла відлетіти. Я дуже плакала, так було шкода бабусю Галину.
Відтоді минуло багато часу, все чітко пояснити не зможу й зараз, але якщо я на когось починаю злитися, з ним обов’язково починає відбуватися щось не добре, погане.
А моя найкраща подруга каже, що коли я починаю турбуватися, у мене зіниці очей з моїх блакитних, природних, стають карими, майже чорними.
Раніше я любила ходити в храм, але останнім часом не можу себе примусити, щось мене туди наче не пускає.