Я вже дорослий самостійний чоловік. Маю свою сім’ю та дітей. Але мені досі дуже сумно, що мої рідні вчинили так, що мені навіть думати про них тепер неприємно.
Протягом усього дитинства та юності я відчував себе нікому непотрібним, я не був бажаною дитиною. Матір вийшла заміж лише через те, що дізналася про мене. Чотири роки по тому на світ з’явився і мій брат Денис. Він же був довгоочікуваною дитиною, матір дуже його любила, просто не уявляла свого існування без нього. Уся наша родина ставилася до Дениса з особливою турботою та любов’ю. Денис ще будучи малою дитиною показував свій гордовитий і наполегливий характер, однак це лише викликало якесь дивне розчулення у батьків. Йому все було дозволено, він завжди отримував те, що хотів. Ніхто не смів йому нічого забороняти, аби не образити ненароком. Захотів він дорогу іграшку — будь ласка, адже він молодша дитина. Так говорили батьки, купуючи мені дешеву машинку, на яку залишилися гроші.
Денис був на першому місті у батьків. Це було видно неозброєним оком і дуже мене ображало. Лише йому батьки допомагали робити уроки, його водили на гуртки та секції. А мені нічого не залишалося, окрім того, що самому пробивати собі дорогу у життя. Я сам шукав для себе якесь заняття та можливості. Записався на гурток шахів, адже він був єдиним безкоштовним. Намагався у школі не пасти задніх, старанно навчався. Я власними силами вступив до університету, постійно шукав якісь підробітки, коли була нагода. Однак батьки це сприймали, як належне.
А рідний братик Денис, усім на радість, виріс справжнім красенем — міцний, статний, з заворожуючою посмішкою. Вся родина ним просто пишалася. Завдяки допомозі батьків він отримав золоту медаль у школі і також вступив до університету на бажану спеціальність, але на платну форму навчання. Весь цей час брат ні в чому собі не відмовляв — ні у вечірках, ні у гарному одязі. Навіть обідати він ходив у кафе, звичайна їдальня була не для нього.
Коли я закінчив університет, то зрозумів, що більше не хочу бути другим сортом у власній сім’ї. Я зібрав свої речі і переїхав у інше місто. Ніхто не вмовляв мене залишитися, не наполягав на моєму поверненні. Звісно, що я телефонував батькам час від часу, однак все ж відчував їхню холодність до мене. Вони весь час розповідали про успіхи Дениса, а моє життя їх не надо цікавило. Тому я перестав дзвонити до них, а вони мені самі ніколи не телефонували. Жодного разу за багато років!
Невдовзі я зустрів хорошу дівчину, одружився з нею. У нас двоє дітей. Своїх дочок я люблю одинаково, стараюсь приділяти їм однаково багато часу. Ми з дружиною можемо назвати себе цілком матеріально забезпеченими, ми займаємося бізнесом, тому маємо стабільно хороший дохід. Я не маю причин жалітися на життя, адже дружина та діти мене люблять, я відчуваю підтримку від них і це мене надихає.
Мої батьки за ці роки дуже постаріли. Батько почав хворіти. Я, оскільки маю таку можливість, почав фінансово допомагати батькам. Мені було не шкода. А Денис так і не одружився, він досі жив разом з батьками.
Читайте також Медсестри її зупинили мовляв: «Вам не можна всередину, операція». Вони попросили зачекати і дали жінці заспокійливого.
Коли я знову приїхав у село у батьківський дім, мама почала мені дорікати. Мовляв я мало їм допомагаю. Я на це відповів, що у них є інший син Денис. Він теж повинен допомагати батькам так само, як і я. Сперечалися ми через це дуже довго. Проводити з ними час я більше не хотів.
В той же вечір я поїхав додому. Я з сумом розповів дружині про свою родину та дитинство. Батьки все своє життя присвятили Денису, то нехай тепер він їм і допомагає. Чому вони зараз від мене вимагають більшого, коли все життя були мною незадоволені? Я вважаю, що і так роблю для них багато. У моєму дитинстві вони не робили для мене й половини того, що робили для брата. А я з 14 років шукав роботу — то собак вигулював, то контейнери розвантажував. Усе найкраще було для брата, мені ж призначені були залишки. Я навіть жодної нової речі, яка була куплена особисто для мене, не пам’ятаю.