Леся з мамою сиділи біля вікна, виглядали тата. Сьогодні він щось затримується. Давно вже приготована вечеря. Адже вони удвох із мамою готували, Леся допомагала мити овочі, сервірувати стіл. А тато все не йшов. Задзвонив мамин телефон. Мама взяла трубку, слухала, потім гірко заплакала. Леся злякалася. Такої мами вона ще не бачила. Леся також почала плакати. Вона не знає, що відбувається, але їй страшно. Тата немає, мама плаче.
Мама відвела дівчинку до сусідки. Веліла спати лягати в неї. Так інколи траплялося, коли батьки ходили в гості, чи вдома щось святкували. Бабуся Марія допомогла Лесі роздягнутися, і все приговорювала:
– Бідненька ти бідненька, що ж далі буде?
Під такий шепіт дівчинка заснула. Снилося їй, як біжить назустріч татові. Він ловить її й підкидає високо, високо. Вони сміються вдвох. Мама поруч намагається впіймати Лесю, щоб не впала. Проснулася дівчинка, коли надворі вже доволі видно. Зазвичай мама приходить, будить і вони йдуть одягатися і поспішають в дитячий садочок. Сьогодні тиша. Навіть бабусі Марії не чути, мабуть, дрімає. Леся встала, заглянула в іншу кімнату. Дійсно там сидить перед телевізором бабуся, очі в неї заплющені.
Читайте також Напевно, у мене нема бажання мати дитину. І сумно, що я зрозуміла це тільки зараз
Леся покликала бабусю, вона враз глянула на дівчинку. Сказала, що сьогодні вони вдвох весь день. Мамі швидко по ділах потрібно, тому вона рано пішла. Але наступного дня все повторилося, і далі також. Мама забігала на хвилинку. І знову кудись йшла. Тато зовсім не приходив. Леся допитувалася, чому її не беруть із собою, але мама лише зітхала, і сльози капали з очей. Довгий час дівчинка жила в бабусі Марії.
Одного разу мама привела Лесю додому. Вона швиденько побігла до ляльок. Адже сумувала за ними. Всіх до бабусі не перенесеш. Тому брала одну, приносила, брала другу. В кімнаті посередині стояло цікаве ліжко. На ньому лежав тато. Його не впізнати. В нього навіть голос змінився. На Лесю дивився відчужено. Дівчинка смикала його за руку, щось говорила, тягла, щоб вставав із ліжка. Тато різко висмикнув руку. Леся заплакала.
Мама пояснила. Що тато хворий, і йому лікарі поки що не дозволяють вставати. Тому гратися можна поруч, чи на ліжку біля тата. Леся вже не пам’ятає, коли останній раз була в дитячому садочку. Віднині гралася поруч із татом. Мама стала ходити на роботу. Якщо татові щось потрібно, дівчинка кликала бабусю Марію. Так вони й жили. Тато все лежав на ліжку, навіть спроби не робив встати. Мама все частіше приходила сердита. Гримала на Лесю, неначе дівчинка в чомусь винувата.
Одного разу тато потягнувся за пігулками, які випали в нього з рук. Дістати не міг, і сам звалився з ліжка. Леся підбігла, намагалася допомогти татові, але він такий важкий і неповороткий, що зрушити з місця маленькій дівчинці не вдалося. Вона з плачем побігла за бабусею Марією. Якось вона зуміла стягти тата на ліжко. Але там же нагримала на нього:
– Досить валятися. Потрібно вчитися ходити. Що ти собі думаєш, щоб твоя маленька донька тягала тебе? Бери себе в руки. Ти молодий, у тебе все життя попереду. Щасливе життя. Але все те залежить від тебе. Якщо і надалі себе жалітимеш, ти слабкий.
З тими словами бабуся пішла до себе у квартиру. А тато немов прокинувся. Від того дня кожен ранок вони з Лесею робили зарядку, далі в тата інші вправи. Але донька чітко слідкувала за тим, щоб тато не лінувався і робив усе як потрібно.
В перший клас дівчинку вели за руки тато і мама. Бабуся Марія стояла біля під’їзду і махала їм рукою