Часто я чула від нього погрозу, що за ще один промах я поїду у дитячий будинок.

«Мені було лише 11, коли я втекла з дому, щоб потрапити у дитячий будинок. Я просто не могла пробачити своїм батькам за те, що вони зробили».

На подібну історію я натрапила нещодавно на просторах Інтернету та була вражена сміливою позицією дівчинки залишатись у притулку до вісімнадцяти років, замість того, щоб піти у нову сім’ю. На те у неї, звісно ж, були вагомі причини. Історія, якою я хочу поділитись з вами, трапилось з моєю близькою подругою Світланою.

Я ніколи не забуду слова, що почула одного разу від психотерапевта: «Усе, через, що ти пройшла було недаремним — ти стала сильнішою.»

Моє дитинство важко назвати щасливим. Мої батьки були заможні люди, ніколи не зловживали алкоголем чи сильнішими препаратами, але від того хорошими батьками усе одно не стали.

Не зважаючи на свій порядний вигляд та становище у суспільстві, вони регулярно піднімали руку на свою єдину доньку. І ні, звичайним ляпасом тут ніколи не обходилось, лупили поки на мені не лишалось живого місця. Важко уявити, що може зробити дитина, щоб заслужити на таке покарання. Моїм батькам причини й не потрібно було, достатньо лише того, що вони втомлені та злі після важкого дня і я чудово підходила на роль козла відпущення.

Мій батько був дуже жорстокою людиною, то ж від нього мені діставалось значно більше. Чим старшою я ставала, тим сильнішою була моя ненависть до нього. З кожним днем я отримувала все більше покарань, адже він придирався до кожної пилинки. Догодити йому було просто неможливо.

Читайте також Ось правда, не їжі шкода, а якось неприємно, ти вся нарозхрист, а тобою наче покористувалися і поїхали.

Часто я чула від нього погрозу, що за ще один промах я поїду у дитячий будинок. Для мене це звучало як остання надія вирватись з цього пекельного будинку, то ж одного разу я вирушила на пошуки інтернату. Я була лише одинадцятирічною дівчинкою, тому й поняття не мала, де його знайти. Проблукавши цілий день по місту, у вечері я повернулась додому. Там на мене вже чекали страшенно озлоблені батьки і я отримала найгірше покарання у своєму житті.

Усе моє тіло було покрите синцями й майже два тижні мені було заборонено виходити з дому, щоб у нікого не виникало зайвих питань.

З того часу пройшло вже більше, ніж 20 років, а я все ніяк не викину з голови ті страшні спогади. Зараз у мене прекрасний чоловік та двоє діток, яких я нікому і ніколи не дозволю скривдити. З батьками я не спілкувалась вже багато років і навряд чи зможу колись їх пробачити.

Часто я чую такі слова, що батьки таким чином хотіли мені добра та виховати стійкість до життєвих труднощів та перешкод, але я ніколи не зможу погодитись з цим. Окрім численних психологічних травм та думок «Можливо, я і дійсно на це заслужила» я не отримала нічого.

Я ніколи не бажала, щоб на моєму місці опинився хтось інший, але я щиро бажала дізнатись чим я могла заслужити таке відношення до себе. У дитинстві я намагалась переконати себе, що коли виросту, то зрозумію їх і зможу пробачити. Ось, мені вже за тридцять, а я так і не змогла знайти раціонального пояснення їх поведінці й тим паче, не змогла пробачити зіпсоване дитинство.

Єдина радість, яка була в мене ті часи — книги. Вони стали моїми друзями та допомогли остаточно не пасти духом. Одного разу я прочитала вислів Іммануїла Канта, що назавжди залишиться у моїй пам’яті: «Покарання, призначувані в припадку гніву, не досягають мети. Діти дивляться на них у цьому випадку як на наслідки, а на самих себе — як на жертви роздратування того, хто карає.»