Прикро, коли ти для мами чужа. Коли тобою вона не цікавиться і не хоче проводити з тобою час.
Із самого дитинства все для мене робив тільки тато, він годував, водив до садочка, носив на руках, коли я втомлювалася, навіть казки читав. А мама поводилася зі мною, як із чужою — сита, взута, одягнена, то й добре. Мої подруги мені не вірять, але я ніколи не чула від неї ласкавого слова, щоб вона запитала, як у мене справи, з ким я дружу, про що мрію, похвалила мене, не говорячи про те, щоб щось купила або ми десь гуляли разом. Ні, такого ніколи не було. Мама мене ніколи до себе не пригортала, не називала сонечком чи зайчиком, як батьки моїх однокласниць.
Спочатку я думала, що мамину любов потрібно заслужити і з усіх сил намагалась це зробити. Малювала для неньки малюнки, з власної ініціативи дитячими руками перемивала весь брудний посуд, чистила їй взуття, складала пісні для неньки думаючи що можливо це їй сподобається. А вона подивиться на це все якимсь відсутнім поглядом, кивне, скаже «добре» чи «дякую» — і все. Я, її рідна дитина, ніколи не викликала у неї жодних емоцій. Підпише щоденник, ковзне поглядом по моїх відмінних оцінках — і ні слова.
Коли мені було дванадцять років, я потрапила в лікарню із запаленням легень. На жаль, тато через зайнятість на роботі не міг мене часто відвідувати — працював змінами. І, уявляєте, за весь час мама відвідала мене лише раз. Прийшла, поклала на столик апельсини, посиділа п’ять хвилин, спитала, скільки ще дітей лежить разом зі мною в палаті, і пішла. В цей момент в мене в серці все перевернулось, наскільки мені було боляче, обідно і взагалі не розуміла, чому саме так? Чому саме в мене така мама? Що ще потрібно зробити, щоб вона мною зацікавилась? Як я плакала тоді! З кожним роком жити з мамою під одним дахом ставало все важче.
З віком я зрозуміла, що і моєму батьку доводиться несолодко. Йому теж хочеться якоїсь підтримки, розуміння, жіночого тепла, а не холодної байдужості. У шістнадцять я, можна сказати, втекла з дому — вступила в училище, бо дуже болісно було усвідомлювати, що я не потрібна тій, яка дала мені життя. Тим більше, коли уявляла, що за два роки у школі буде випускний і всі дівчата ходитимуть з мамами по магазинах у пошуках сукні, придумуватимуть модні зачіски й святковий макіяж. Продовжувати навчання вдома не захотілося.
У чому моя вина? Я тисячі разів питала про це батька, а він тільки опускав голову і мовчав. Я розумі, йому теж було боляче від того, що його рідна душа страждає від недостатку материнської саме любові. У більш дорослому віці підозрювала, що у мами є коханець. Міркувала про те, що я, скоріше за все, небажана дитина. Думала, можливо, саме тато відговорив її від аборту. Батько від моїх запитань, як правило, відмовчується. З його уривчастих відповідей я зрозуміла, що у мене був братик Юрчик.
Дитина прожила лише шість місяців і несподівано померла уві сні. Мама дуже побивалася за ним, ніяк не могла пережит того випадку, але з часом все пройшло, а потім і взагалі якось до всього охолола. Але хіба я винна, що Бог забрав у неї цю дитину? Чи вона теж так боялась і за мене? Чи можливо вона взагалі більше не хотіла дитини? Я ж не згрішила у тому, що народилася на цей світ через кілька років після сімейної втрати. Донині безсонними ночами я думаю, чи є моя провина в тому, що я так і не відігріла серце своєї мами.
Звісно, з віком я вже не так збентежена тим, але в глибині душі мені все ж не вистачає маминого крила, як це описується у піснях, віршах, та навіть йдучи по вулицях міста бачу цю іскру в очах між мамою й дитиною і кожного разу бачачи таку картину я знову плачу. Мені боляче від того, але як кажуть “Час – лікує” і можливо я стаю схожою до мами і моє серце холоне до неї так само як і в неї до мене.