Мені було одинадцять років, коли моя мама залишила нас з братиком й татом.
Братику було всього лиш 8 місяців. Тато постійно пропадав то на роботі, то в барі зі своїми новими подругами. До нас з Ромою нікому не було діла. Тільки бабуся з дідусем приносили нам поїсти та молочну суміш. Незабаром їх не стало, і ми залишились самі.
Читайте також Mакові булочки
Тато хоч і погорював трішки, але це не було надовго. Його посиденьки з друзями переїхали до нашої кухні. За братиком, та власне, і за мною, ні хто не дивився. У нас з Ромчиком ніби окремий всесвіт. Ми разом дивилися мультики. Він ще нічого не розумів, але яскраві картинки припали йому до смаку. Гуляли на вулиці, я змінювала йому підгузок і годувала манкою, яку навчилась робити без допомоги дорослих.
Нам було добре разом, але періодичні сварки тата з його друзями вибивали нас з нашого звичного ритму. Часто доводилось закриватись в кімнаті, якомога далі від всього.
Одного ранку, тато пішов на роботу. Він був абсолютно спокійний, а головне тверезий. Він подивився мені в очі, підійшов поцілувати в щічку, тихенько промовив: “вибачте мені за все, я скоро повернуся”, і вийшов.
Я не придала тоді цьому значення, але була безмежно здивована. Таким він не був дуже давно.
Дуже хотілося їсти. З Ромчиком на руках я пішла на кухню зробити бутерброд та каші. На столі в конвертику лежали гроші й невеличка записка:
“ Алінко, приглянь за братиком, я скоро повернуся і наше життя зміниться на краще, обіцяю!”
Два місяці ми жили вдвох. Насправді нічого не змінилось, тільки стало спокійніше. Не було татових вечірок на кухні з незрозумілими людьми. Ми з Ромою могли їсти коли нам заманеться, приймати ванну, й спокійно спали.
Щоправда, сусіди почали запитувати де наш батько, чому ми постійно самі. Декілька раз до нас приїздили органи опіки, хотіли забрати до дитячого будинку. Я всіма силами запевняла, що татко у нас один, тому працює з ранку і до вечора. Йде коли ще всі сплять, та повертається, коли всі знову сплять. Набрехала, що до братика приходить няня, поки я навчаюсь в школі.
Татко ж пообіцяв що повернеться, я не могла дозволити їм забрати нас до дитячого будинку! Вірила всією душею, що все буде добре!
Незабаром, тато, як обіцяв, повернувся. Він змінився навіть на лиці. Став спокійнішим, а головне не пив! Його вилікували! Напевно, щасливішого дня в моєму житті я ще не мала!