Перейти до вмісту

Далеко не в кожного є такі сусіди.

Семен Іванович потихеньку пішов на вулицю. Шоста година ранку, людей майже не має. Він любить гуляти рано вранці, поки тихо надворі, машини проїжджають не часто.

Спати довго давно не може. Добре, що хоч вночі дрімає, тому спозаранку прогулянка обов’язкова. Живе один давно. Сини Віталій і Володимир, одружені, живуть в іншому місті. Мають гарні посади, тому приїхати до батька, не вистачає часу. Інколи пересилають гроші, щоб заглушити муки совісті. Та Семен Іванович чекає синів, хоче побачити, сумує за ними. А вони грошима відкупляться, і знову надовго не дають про себе знати.

Сусідам Семен Іванович розповідає з гордістю, що сини не забувають його, телефонують кожен день, звуть до себе жити, але він сам не хоче. Дома є дома. Слухають його сусіди, не перебиваючи. Вони давно знають, що забули діти про свого батька, але Семена Івановича не перебивають. Нехай розповідає, якщо йому від цього легше.

Читайте також Малинове варення

Одного разу захворів дідусь, викликали швидку допомогу. Хотіли повідомити синам, але номерів їхніх телефонів у Семена Івановича не було. Друг дідуся Павло Петрович, телефонував по старих друзях, дізнавався, як і в кого можна знайти зв’язки, щоб передати Віталію і Володимиру, про хворобу їхнього тата. Нарешті йому поталанило, знайшов жінку, яка їхала в місто, де жили сини Семена Івановича. Павло Петрович написав повідомлення для них, і просив Анну, щоб вручила одному з них особисто в руки.

Минуло два тижні, біля їхнього під’їзду зупинилася крута іномарка. З неї вийшов Володимир, і попрямував до квартири батька. Які розмови вели між собою син і тато, ніхто не відає. Та через дві години вийшли вдвох із квартири, Семен Іванович попрощався з сусідами, син запросив до себе пожити, з гордістю повідомив він. Дякуючи Павлу Петровичу, дідусь не залишився один, коли йому потрібен догляд. Але далеко не в кожного є такі сусіди.