Історії

Дівчина  завжди хотіла розповісти коханому, що один з їхніх двох синочків – від його, а другий від його  брата.

Дівчина  завжди хотіла розповісти коханому, що один з їхніх двох синочків – від його, а другий від його  брата, від Станіслава, часточка якого лишилася у цьому світі.

Ніч зірочками дивилася на них у вікно, яке ніколи не завішували важкими шторами.

Вадим – сонний, нічого не розуміє. Таміла – збуджена, серце калатається. Але перший крок зробила, назад – пізно.

– Ти ж пам’ятаєш, Вадиме, якими очима на мене Стас дивився… Та всі пам’ятають…

Звісно, Вадим знав, що на два роки старший брат тихо кохає Тамілу, його дружину. Та він не забирав кохану у Стаса. Дівчина від початку обрала його, Вадима.

Одружилися. Почали жити разом з батьками Вадима у великому будинку, а потихеньку відкладати на власне житло. Через три роки купили у райцентрі нову квартиру, переїхали, облаштовували гніздечко за своїм смаком. Все добре, от тільки діток щось Господь не давав.

Читайте також: Мій брат на весілля дочки, подарував двокімнатну квартиру. Але проблеми виникли відразу. Новоспеченого чоловіка і його рідню з першого дня мучило питання прописки, вони вважали, що першим ділом після весілля потрібно бігти і прописувати хлопчини в нові хороми.

– І тут стало якраз відомо про Стасову хворобу… Він приїхав тоді до нас на кілька днів погостювати, у вересні… Пам’ятаєш?.. Ти на роботі був… Стас говорить мені тоді: «Я не знаю, скільки мені ще лишилося… Так швидко воно… Лікарі сама знаєш, що кажуть… Я нікого не любив, Таміло, крім тебе, і вже й не полюблю… Не судилося… Така доля. Я хочу… я прошу…

Ми з братом схожі… Нехай часточка мене лишиться у світі, якщо Господь дозволить… І ти…» – Таміла збивається, слова плутаються, їй хочеться, щоб Вадим якось відреагував, та чоловік слухає, мовчить, застиг, наче скеля на тлі нічного зоряного вікна.

– Я… я не змогла відмовити… Щось… наче підштовхнуло, благословило… Чи хтось… Стас йшов від нас назавжди, знаючи, що в мене під серцем – Максимко… І тільки через п’ять рочків, бач, ми змогли народити вже нашого Андрійка.

Щойно мені наснився Стас… Сказав: «Розкажи». Він знає, як мені тяжко всі ці роки… Як… совісно перед тобою… Але… Вадиме… Я не знаю, як ти вдієш тепер, але хочу, щоб ти єдине знав: я люблю тебе, сильніше за все на світі, тебе і… хлопчиків. І я… не шкодую…

Вадим – ані слова – встав, пішов у сусідню кімнату, де мирно сопіли їхні хлопчаки: 7-річний Максим і 2-річний Андрійко. Стояв, дивився на синів. На сина і племінника…

Як йому жити далі?.. Бути вдячним їм обом – Тамілі і братові, якого любив до безтями, ближче за якого в нього нікого не було, але який пішов, покинув, не подолавши хворобу, та залишив йому найдорожче, що міг: свою дитину, сина від його, Вадимової дружини?.. Від Таміли, яка зрадила… Чи ж зрадила?..

Або носити в собі образу, яка точитиме його?