Моє життя стало важким і морально і фізично, а я вже не молода.
Після одного трагічного для всіх нас дня, мої внуки (9 і 11 років) живуть разом з нами, так як в цей день не стало їх батька, мого сина. Для моєї невістки ці діти виявилися непотрібними. Вона вдруге вийшла заміж та живе щасливо. У новій сім’ї в неї є донечка, а про синів вона й не згадує.
Читайте також: Моя мати та сестра вважають що я повинна їх утримувати, я втомилась їх завжди тягнути, хочеться власної сім’ї
Все б добре, та згодом я перетворилася для своїх же онуків у домробітницю. Хоча я працюю, і часу вільного залишається тільки після роботи і в неділю.
Чоловік допомагає дуже мало. Це ще одна “дитина” з постійними докорами і вимогами. Причому вечорами любить випити пару трійку чарочок. Іноді на нього щось знаходить, і він може сказати, як мені важко. А в основному тільки претензії і критика. Хоча за великим рахунком причепитися то ні до чого.
Готую, перу, прибираю, роблю уроки, граю з дітьми. І чоловіка вислуховую кожен день про його “проблеми” на роботі. Спати я лягаю не раніше 12 ночі. Вранці підйом о шостій. Готую сніданок і знову понеслося. На роботі важко, але додому повертатися хочу все менше і менше.
Хочеться кудись виїхати, щоб вони пожили без мене, може, зрозуміють що-небудь. Але як уявлю, що все, що я будувала стільки часу, впаде, бажання таке пропадає. А здоров’я вже дає збій. Діти дивляться на це, іноді прокидається і у них до мене щось схоже на турботу. Хоча вони мене слухаються, зроблять якщо попросиш. Але варто прийти чоловікові, і я їх не впізнаю. Цинічні, нахабні. Я втомилася, я не відчуваю щастя і не бачу нічого доброго і позитивного.
В такому віці хочеться вже бути захищеною та люблячою.