У шлюбі із своїм чоловіком я уже 20 років. У нас є двоє дітей. Жили ми на зйомній квартирі. Але потім свекруха захворіла і нам довелося переїжджати до неї, щоб доглядати її. Мого чоловіка сестра дуже зраділа, що не їй це довелося робити, вона сказала, що у неї не вистачить сил для того, щоб доглядати за немічною людиною. Мені довелося кинути роботу. Так, як свекрусі був потрібний постійни догляд. На мені було все домашнє господарство, приготування їжі і догляд за свекрухою.
Мама мого чоловіка була непоганою людиною, але якась трошки дивна. Час від часу до неї приходила сестра чоловіка, вони годинами про щось говорили в кімнаті мами. Мабуть, в один з таких днів був запрошений нотаріус, а ми навіть і не знали. Загалом, коли в цьому році не стало свекрухи, заповіт був вже готовий. Ми були ошелешені, коли дізналися, що за заповітом сестра чоловіка є власником всієї квартири, а ми власники дачі!
До слова про дачу: це дерев’яний будиночок, страшненький і перекошений, з ділянкою, що заросла бур’яном. Колись ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий.
Ми звичайно почали процес оскарження заповіту, всі документи подали. Його сестра вимагає щоб ми висилилися. Наш адвокат запевняє, що ми запросто можемо виграти справу, заспокоює нас. Але тут навіть не матеріальна сторона мене зачепила, а моральна: ну як свекруха могла бути такою лукавою!
Читайте також: Дітей я кидати не збираюся, буду їм допомагати. Відчуваю себе винним перед ними. В моїй ситуації зробити вибір дуже важко.
Я ж їй дочку замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопці, але ставилися до бабусі з турботою. А дочка її одразу від неї була відмовилася. Ну де справедливість? Як після цього вірити людям? Невже і правда, невістка, як би не старалася, ріднішою за доньку все одно не стане?