Дружина раптово подзвонила мені, аби я негайно приїхав у лікарню. Я прийшов настільки швидко, наскільки міг. Думав, що з дружиною і дочкою щось не так.

В середині 90-х років я працював в сфері освіти. Мене все влаштовувало, хоч і зарплата була мізерною. У мене була кохана дружина, яка допомагала мені у всьому, не залишала ніколи. Наші батьки теж були хорошими, вони дружили сім’ями. Тому, коли у нас збиралося застілля, то збиралася уся рідня.

І ось сталося те, чого ми дуже давно і з нетерпінням чекали дитину Вся родина була щаслива, я просто носив дружину на руках, а вона була на сьомому небі від щастя. Все проходило добре, дружину нічого не турбувало. Вона спокійно допрацювала до своєї декретної відпустки і пішла на відпочинок. Звичайно, відпочинком це було важко назвати. Повним ходом йшли приготування до появи у нашому домі нової маленької людини.

Читайте також Виявляється свати наші раптово вирішили, що весілля — це дуже дорого і такої суми вони не потягнуть. Так прямо синові і сказали: “Ти ж мужчина, практично вже чоловік нашої Саши. Значить сам за все і плати.

Наближався час пологів, дружину поклали в лікарню, щоб підготуватися. І ось настав той чудовий момент, коли на світ з’явилась наша маленька дитина. Дружина ще встигла її погодувати, але немовля невдовзі забрали і довго не приносили. Дружина навіть вже почала хвилюватися, може щось не так. В цей час до неї в палату зайшли дитяча медсестра і головний лікар. Помітно було, що вони щось хочуть сказати, але не можуть наважитися.

Тоді дружина не витримала і почала говорити першою, запитала, що трапилося з нашою дитиною. Лікарі аж зніяковіли, опустили очі, і сказали, що наша дочка появилась не зовсім здоровою. Дружина, звісно ж, почала вимагати подробиць. Вони сказали їй, що у нашого немовляти синдром Дауна. Дружина спершу навіть повірити у це не могла і я також не міг. Всередині мене все стислося, мову відняло. А персонал лікарні всі, як один вмовляли нас написати відмову від дитини.
Ми були шоковані, адже не могли повірити у те, що вони говорять. Це ж була наша дитина і ми навіть уявити собі не могли, що можемо кинути її, залишити, віддати комусь.

Аби хоч якось змусити лікарів відчепитися, дружина сказала, що без чоловіка таких питань вирішувати не буде. Коли ж наступного разу я прийшов навідати дружину, то мене відразу ж затягли у кабінет головного лікаря. Він мені докладно усе розповів, описав усі симптоми хвороби і труднощі, з якими ми можемо зіткнутися у вихованні такої дитини. Головний лікар також прозоро натякав на відмову від дитини. Але ми з дружиною вже точно вирішили, що дитину не залишимо. Тому я твердо сказав лікарю, що наша дитина поїде додому.

Дружина з дитиною ще кілька днів повинна була лежати в лікарні. Тоді до неї в палату поклали ще одну породіллю. Медсестри розповідали про неї усіляку гидоту. Що та  має вже п’яту дитину, а їй самій всього лише тридцять років. Дружина, як і я, не бачили у цьому нічого поганого чи ганебного. І сталося таке дивне співпадіння, що у цієї жінки теж дитина з синдромом Дауна. А лікарі, знову ж таки, запропонували їй відмовитися від маляти. А вона без жодних докорів сумління підписала відмову, навіть не роздумуючи.

Дружина раптово подзвонила мені, аби я негайно приїхав у лікарню. Я прийшов настільки швидко, наскільки міг. Думав, що з дружиною і дочкою щось не так. Але дружина розказала мені цю історію про жінку з її палати і про те, що вона відмовилась від малюка. І прямо зараз цю дитину візьмуть і відвезуть в іншу лікарню, а потім відправлять у дитбудинок. Цей малюк ніколи не пізнає батьківського тепла, не почує колискову. Я навіть не думав, просто взяв дружину за руки і сказав, що ми просто не можемо лишити цю дитину одну. Що ми візьмемо цього малюка у свою сім’ю.

Ось настав довгоочікуваний момент виписки. Я зустрічав свою дружину і двох наших донечок біля пологового будинку, і повіз їх додому, де все вже заздалегідь було приготовано до їхнього приїзду. Я зателефонував своїй матері, запросив її до нас, поглянути на онучок і запитав, чому вони з батьком не приїхали на виписку. Матір почала кричати на мене. Цього я від неї зовсім не очікував. Вона все говорила про те, що ми поклали собі на плечі непосильну ношу, от і справлятися з нею ми тепер маємо самостійно. Матір відразу повідомила, що на неї з батьком нам сподіватися не варто, адже допомагати нам вони не стануть. Те ж саме сказали нам і батьки моєї дружини.

Ми все зрозуміли і вже були готові до того, що впораємося самі. Почалися буденні домашні клопоти. Наші дівчатка росли дуже швидко. Вони не часто плакали, не вередували, не скажу, що мені чи дружині було тяжко з ними. Дружина приділяла їм багато уваги і я по можливості їй допомагав. Вже через пів року дівчатка міцно стояли у ходунках, а до року обидві почали ходити. Розвивалися вони так само, як і всі інші діти. Ми так любили своїх дочок і дякували Богові, що він подарував нам таке щастя.

До шести років дівчатка вже вміли читати і рахувати. Наші батьки, коли побачили все це, і зрозуміли, що ці діти майже не відрізняються від усіх інших, врешті розтанули. Вони приїхали всі разом, і в перший клас наших двійнят ми проводжали всією родиною. Вчилися дівчатка так само, як і всі. Але в класі їх часто дражнили, тому ми переїхали в інший район і віддали їх в іншу школу. Там навчалися теж діти з синдромом Дауна та дівчаток ніхто вже не ображав.