Емілія навчалася в педагогічному інституті. Відколи познайомилася з Платоном — дуже змінилася. Батьки не впізнавали доньки, коли та приїжджала у вихідні чи на канікули. Стала відлюдькуватою, зажуреною, не виходила з дому, хоч подруги й кликали і погуляти, і на танці. Причиною таких змін був Платон — одружений чоловік, батько двох доньок.
Отримавши диплом, Емілія не поїхала працювати за скеруванням, а залишилася вчителювати у місті, де навчалася. Невже під щасливою зіркою народилася? Подруги поїхали в найглухіші села, а вона…
— Як тобі це вдалося? — допитувалася мама.
— Отак. Вдалося — і все, — відмахувалася Міля, бо не могла сказати батькам, що для Платона, котрий обіймає високу посаду у владі міста, було неважко влаштувати коханку в одну з найкращих шкіл обласного центру. Міля працювала. Додому приїжджала вряди-годи. Але з кожним роком батьки все більше хвилювалися за доньку, бо їй уже тридцять виповнилося, а про заміжжя й не затиналася. Не знали мама з татом, що їхня Міля терпляче чекає, поки коханий розлучиться з дружиною.
Він постійно вигадував якісь причини того, чому не може це зробити вже. То молодша ще маленька, дуже любить татка, хай підросте, то в старшої складний підлітковий вік, то дружина захворіла… Міля старалася зрозуміти Платона. Чекала. Вірила. Любила.
Та якось вона приїхала додому з уже добре помітним животиком. Мама, побачивши доньку, ледь не знепритомніла.
— Де батько дитини? — суворо запитав тато, наче дочці не тридцять два, а шістнадцять.
— Нема, — відповіла байдуже.
— І не буде… В нього сім’я, він її не покине.
Донька розповіла батькам історію свого нещасливого кохання. Вони поплакали, пожурилися і почали готуватися до народження внука. Його поява на світ стала величезною радістю для мами й бабусі з дідусем. А ось Платон навіть не прийшов подивитися на малого. Звістку про те, що Міля народила сина Богданчика, сприйняв байдуже.
Читайте також: Гомілки на сковороді
Коли хлопчик трошки підріс, Емілія вирішила звернутися до суду, аби Платон таки визнав своє батьківство. Чоловік навіть погодився дати дитині своє прізвище. Але тільки заради святого спокою. Боявся розголосу, щоби дружина не довідалася про його позашлюбного сина.
Згодом Міля залишила Богданчика батькам і повернулася на роботу. Тож хлопчик зростав сиротою при живих мамі з татом. Бабуся з дідусем його дуже любили і балували, а ось матір навідувалася рідко. Він же потребував, як усі діти, і маминої ласки, і татового мужнього плеча.
Час пролетів швидко. Богдан вир іс, став студентом. На той час Платон із Мілею вже не зустрічалися. Фінансово підтримували внука дідусь із бабусею. Скільки Богдан не просив маму, аби познайомила його з батьком, вона відмовляла. Можливо, в цьому не було її вини. Може, Платон не хотів зустрічатися з сином. Та оскільки хлопець жодного разу в житті не бачився з татом, а знав, що він живий-здоровий, то в його юному серці закипав гнів до… матері.
Життя в Богдана склалося якнайкраще. Одружився, працював на керівній посаді, збудував дім. Емілія ж вийшла заміж за розлученого чоловіка, проте аж у 63 роки. Тепер їй 82.
У неї з чоловіком дві дороги на двох: до церкви й на цвинтар, де поховані батьки. Дибають старенькі до місця останнього спочинку рідних повз Богданове обійстя. Зі слізьми на очах позирає матір на високий паркан. Адже син її до себе не запрошує і до неї не навідується. Ніби й не сварилися, але приязні між ними — найріднішими людьми — немає.
Колись Богдан дорікнув матері:
— І яка з тебе вчителька? Мої вчителі для мене завжди були взірцями, ідеальними людьми. А як ти могла виховувати чужих дітей, коли рідного сина віддала батькам?
Що тоді діялося в серці матері — відомо тільки їй одній. Та ще Богові. Але й з таким тягарем треба жити, поки на те воля Всевишнього. В Емілії аж три внучки, проте вона майже не бачиться з ними. Незабаром старша виходитиме заміж. Але невідомо, чи запросить бабусю на весілля.