Побиті та грязні вікна на кухні, відбивало звуки грому, якому не було кінця. Іван лише почав згадувати і перебирати подумки все добре, що було в його короткому житті. Крім вірних чотирьох друзів, привітної посмішки сусідки і її теплого борщу нічого в голову не приходило
А скільки разів, він червоний від сорому і осуду сусідів приносив матір, яка не могла встояти на ногах додому. Що він почути від неї? Про яку ласку йде мова. „Дитинко”, „синку” чи може вечірню колискову? Він не пам’ятає, коли б засинав у білосніжній постелі і милувався на зорі. Я навіть сумніваюсь, що крізь брудне скло зорі були помітні. Ні, зате замість „сину” він чув вдосталь брудної лaйки матері і батька. Ввечері його колисковою було сопіння і хріп n’яних батьків. Які падали спати, де бачили і в чому були одягнені.
Інколи він хотів заснути і не просинатись, жити в рожевих мріях, далеких країнах. Любив спостерігати як його друзі з батьками йдуть на базар, їдуть на природу відпочивати. Найгірше було після зимових свят, коли усі діти в дворі вихвалялись, що їм подарував Миколай чи Дід Мороз.Іван завжди говорив, що вони не існують, бо його дім вони обминали.
Читайте також Сповідь коханки
Кожен день він розпочинав дуже рано. Першим, що робив вибігав з квартири і біг до дверей своїх друзів, щоб чим по швидше поринути в їх світ. Жити їх життям, слухати про те, що в них вдома, які новини і забути про себе. Іван найбільше не любив вечірню пору, бо потрібно було йти додому, тоді як його друзів із вікон гукали привітливі матусі, Іван сам вирушав в пошуках своєї блyдної мами. Він робив це автоматично, вважав, що така його доля. Він боявся задумуватися про суть свого життя, адже висновки, які б зробила для себе могли привести до тpaгедії, тому геть страшні думки.
Зараз, будучи дорослим чоловіком Іван згадує, що за день до смepті він побачив той єдиний материнський погляд. Здавалось, вона змінилась. ЇЇ спuте обличчя було того разу навіть прuвабливим. На очі виступили сльози щастя, мати промовила.
– Не тримай на мене зла, я тебе дуже люблю.
– Мамо чого ж ви так довго тримали ці слова в собі. – промовив Іван про себе. Потім розтанув в її обіймах. Тоді хлопець провів матір на потяг, яким вона їхала до бабусі в село.
З того часу пройшло дванадцять років, Іван давно змирився з тим, що він сирота, адже за кілька років пoхoвав батька. Сьогодні спілкуючись з ним з першого погляду і не зрозумієш, яка важка доля випала на долюІвана, бо він весь час посміхається, намагаючись приховати смуток, який назавжди оселився в його сірих очах…