Хіба це життя, помикатись по чужим куткам? Звісно, що про яких дітей мова може йти?

Час йде, та молодша сестра Надії живе досі в орендованій квартирі разом з чоловіком. І ухиляється від усіх розмов про своє житло.

Сорокаоднорічна Надія телефонує сестрі раз на тиждень. В основному по суботах. Кожен такий дзвінок розпочинається з розмов про власне житло. Скільки можна сидіти, потилицю чухати? Сестра з чоловіком уже п’ять років разом, а все так і залишається наче тільки зустрілись. Усі її однокласниці в свої тридцять давно мають і квартиру, і діточок, і роботу прибуткову.

А ці і вусом не ведуть! Надія вже дістала свої заощадження, підключила батьків, декілька тисяч уже є. Ще ж є батьки Саші, чоловіка сестри. Так і назбираємо на перший внесок, а там хай заробляють й платять за кредит. А вона лиш сердиться, що Надія зовсім в київських цінах не розбирається, та й в житті мало розуміється. Каже, що ці тисячі — копійки, і вистачить їх заледве на кімнату в гуртожитку. І відразу переключається на іншу тему. Навідріз говорити відмовляється.

Читайте також  Я зараз аналізую всі 35 років подружнього життя з чоловіком і розумію, що жодного разу не сварилася зі свекрухою.

Надя з сім’єю живуть в невеличкому містечку у Вінницькій області, поруч із власними батьками. А її сестра Таня переїхала до Києва. Вони вже там чотири роки живуть. Одружились, через рік закінчили інститут — і поїхали кращої долі шукати. Кажуть, що їм там набагато краще, що тільки і мріяли про життя в столиці. Та Надя добре знає, що це обман. Якщо там так добре, чому досі дітей не має? Вона вже й не знає, що подругам говорити, коли ті про Таню питають.

Вона ще розуміла, коли тільки закінчили навчання і не було грошей на свою квартиру. Все ж потрібно було спочатку на хорошу роботу влаштуватись, дочекатись росту заробітної плати. На це потрібен час та сили. Але вже цілих чотири роки живуть по орендованим квартирам ,постійно з місця на місце переїжджають. Хіба це життя, помикатись по чужим куткам? Звісно, що про яких дітей мова може йти? Та й власники цих квартир не дуже люблять сім’ї з дітьми, це відомо. Але Таня все заперечує, каже, що справа зовсім в іншому.

Надя жаліє сестру, бажає їй кращої долі. Та все одно не розуміє, чому та не хоче навіть думати про кредит на квартиру. Вона також колись зі своїм чоловіком з цього починала, як більшість. Та й ціни у них в містечку не дуже і високі. Зарплати теж не мішками видають, та усі якось викручуються і купують квартири, деколи будинки. Таких, хто орендує житло одиниці, і всі вони на вагу золота.

Молодь не боїться брати кредити. Звичайно, батьки теж допомагають, куди без цього. Тоді вже й про діток подумати можна, коли власний куточок є. Ясно, що можливості у кожного різні. Але усі мають квартири. Хто на одну кімнату, хто на дві чи три, а у декого і будинки за містом.

Тільки студент може ще ходити без даху над головою. А хто старший — значить лінивий, або роботу має нестабільну і без клепки в голові. Це всім відомо. В Надіному місті до таких наче з якимось презирством ставляться.

Своєї сестри Надя також не розуміє. Що у них в головах твориться? Весь час за неї переживає. Але Таня кожного разу сердиться, коли починають про це говорити. Їм більше до вподоби жити у чужому домі, але щоб в престижному районі, з новими меблями, технікою та свіжим ремонтом. І таке життя їх більш ніж влаштовує.

Таня постійно сварить сестру, що лізе не в своє діло. Мовляв, їм з Сашею краще знати як жити потрібно. Але Надя впевнена, що не все так просто. Чому тоді вже п’ять років ніяких змін? Значить, мало вони розуміють, або погано вчаться життю. Ще й ціни весь час ростуть. Житло все дорожчає, а такої вартості як зараз вже не буде ніколи. Зараз однокімнатна в новобудові коштує, як двокімнатна в старому фонді минулого року. Треба ж поспішити!

У Наді є подруга, ріелтор. От вона завжди допомагає і повідомляє про чудові варіанти для купівлі квартири у Києві. То Надя вже і сестрі розповідає про них, ще й оголошення всі ці відсилає їй. Але Таня відкидає кожен. То далеко знаходиться ця квартира, то кімнат мало, то забудовник ненадійний.

Тані нічого не подобається. Одна з квартир знаходиться дуже далеко, аж за містом. Інший будинок занадто довго будується, що вже говорить багато. Про третю колеги їй сказали навіть не думати, бо там район кримінальний. Про четверту і говорити нема чого, там лише бідняки одні живуть. І так по кругу.

Надя втомилась переконувати сестру наскільки важливо мати хоч якесь житло. Яка різниця, що маленька квартира? Пізніше можна зібрати ще грошей і обміняти на більшу. Так багато хто робить. А можна на ще одну заробити і здавати її в оренду…

Ніколи Надя не відмовлялась від допомоги рідній сестрі. на зовсім крайній випадок можна батьківську хату продати, а їх Надя забере до себе. Тоді вже виручені кошти віддати Тані. Але та лиш ще більше сердиться. Каже, що за таку суму, як пропонують їй рідні, можна хіба гараж придбати. Та й той буде десь в чагарниках. А вони зараз можуть дозволити собі жити в елітному районі недалеко від центру в трикімнатній квартирі. До роботи півгодини, багато магазинів та ресторанів поруч, сквер для прогулянок.

Та коли ж прогулюватись, як жити немає де? Дерева є і в рідному місті, невже вони їхали до столиці лише через те, що там парки кращі? То невже і тут не можна було залишитись? У них також є немало магазинів, ще кращий ринок стоїть в центрі. По ресторанам рідко хто ходить, можна і вдома приготувати набагато смачніше. І до офісів теж не так довго їхати, щоб встигнути на роботу.

Мало того, що сестра з чоловіком щомісяця вивалюють чималеньку суму за оренду, то ще не економлять абсолютно. Мають два автомобілі, на моря їздять мало не раз у квартал. Від чого, цікаво, так втомитись можна. А Надя все не зметикує, чому є ці гроші не відкласти на житло? Відпочити і потім можна, коли питання буде закрите. Вона всі їх витрати вже знає напам’ять, а вже не маленька сума така набігла за ці роки. На цілих півквартири. Але ж ні, вони хочуть гарно жити і м’яко їздити. Ще Таня весь час торочить, що і двадцять тисяч грошима не вважаються як хочеш світ побачити. І потрібно жити сьогоднішнім днем.