Хоч я доросла та самодостатня жінка, однак тут навіть я не могла стримати сліз.

Коли я присіла на лавочку, щоб перевести своє дихання після довгої прогулянки із собакою, у поле мого зору потрапила жінка із маленьким сином. Хлопчику з вигляду було не більше пяти років, а можливо трішки менше.

Читайте також Адже бабуся і батьки давно-давним прийняли рішення, що бабусина квартира залишається мені

Вони якраз присіли на лавочку навпроти. Син зажурено дивився на свої ніжки і тоді підняв голову і запитав:

– Мамо, ну чому у всіх є тато, а в мене нема? Ну чому? Я ж його так чекаю, а його все нема і нема. Я вже втомився чекати.

Жінка одразу похмурніла на обличчі, присунулася ближче до маленького сина і обняла його.

– Синку – сказала жінка, – розумієш, твій тато загинув. Він зараз живе на хмаринці і щодня дивиться на тебе. Він радіє разом із нами усім твоїм успіхам і сумує у моменти твоїх невдач.

Ти його просто не бачиш, але він завжди поруч. Коли теплий промінчик сонця торкається твоєї маленької розової щічки, чи коли ніжний вітерець її лоскоче – це з тобою так вітається твій тато.

Малий підняв голову, міцно обійняв маму і подивився на небо. І тут, наче у казці, з-за хмари виглянув сонячний промінь і прямісінько на малого.

Я була дуже здивована і не могла стримувати свої сліз, а моя собака наче все це розуміла – щиро споглядала за цією картиною і не вимагала продовжувати нашу прогулянку.