Зараз бути наодинці в квартирі просто невиносимо.Тепер я радію коли на роботі,не люблю тільки одинокі вихідні дні… Ні,я не топлю своє горе в горілці.Я хороший хлопець,мені 25 і я не п’ю і не курю
Я навчався на економічному факультеті.Обидва працюємо на престижних роботах.Заробляю я нормально,і ми жили з дружиною у просторій новій двокімнатній квартирі.
Моя дружина чудова,красива,добра і чуйна жінка. Хазяйновита ,я завжди спішив додому щоб скуштувати її смаколиків..Колись я завжди хотів туди повертатись…
Вам здається ото хвалько. І що тобі не вистачає?Живи і радій життю,дурненький!
Але мені того зовсім не хочеться..Я безплідний. В ранньому дитинстві я переніс хворобу під назвою паротит(свинкою ще в народі називають).Тоді я навіть лежав в лікарні,і довго не ходив в школу.От такі то спогади.А в 20 моя давнішня хвороба дала про себе знати.
Ми з дружиною спробували всі можливі і неможливі способи.
Були в найкращих лікарів,наших і закордонних,хдили по цілителях і бабках,омивались водами цілющих джерел…та все марно. І згодом ми вже повністю зневірились.
Ми з дружиною стали ніби чужі,наші відносини стали холоднішими, вона не любила навіть перебувати зі мною в одній кімнаті. Вечорами вона займалась своїми справами а я просто дивився телевізор,ми стали мало розмовляти.. А невдовзі вона сказала що її давня подруга запропонувала їй хорошу посаду в столиці, і вона згодилась переїхати, мовляв, не хоче втрачати можливостей і почне своє життя по новому,з нового листка,як то кажуть.
Вже наступного дня, зібравши всі свої речі, вона поїхала.
А про свою хворобу я дізнався вже після двох років одруження,коли ми не могли знайти очевидних причин.Ніколи б не подумав що тоді така ,здавалось, звичайна дитяча хвороба принее мені такі труднощі у дорослому житті.
Тепер то я розумів вислів моєї мами,коли вона дивилась на нас з дружиною на весіллі і казала :»Ой, рідненькі, що ж я роблю!»
Тоді я не розумів ,та і не хотів розуміти тих слів. А зараз вони обернулись для мене зовсім іншим сенсом.
Я розумію, життя продовжується і я надіюсь, знайдеться десь для мене друга половинка,яка вже буде мати дитину,і я обіцяю,я буду їй найкращим люблячим батьком.
Але зараз мені не до того. Ще не зажили старі рани, почуття ще не стихли,адже я дуже сильно любив Настю і прожив з нею 5 щасливих років життя.
Я не засуджую її,і прекрасно розумію, що як і кожна жінка вона хоче стати мамою.
І зараз питань більше чим відповідей.
Можливо хай вона нагуляла від іншого, а я би прийняв як своє. Ні, це точно не про нас. Як взагалі такі думки виникають в мене в голові?
А може взяти з дитячого будинку? Але так хочеться мати свого рідного!