Із моїм чоловіком ми достатньо забезпечені люди, тому намагаємося допомагати своїм батькам, як можемо та чим можемо. Однак ця наша допомога переросла в те, що вони просто сіли нам з чоловіком на шию. А як з цього всього вибратися, ми тепер не знаємо. У моїй голові не вкладається те, чому ми з чоловіком повинні повністю забезпечувати їх і обмежувати у підсумку самих себе. Невже ми, як і вони, повинні залишити свої кращі роки в надію на їх окупність в старості? Ми й зараз хочемо пожити спокійно та достойно, поки ще молоді.
І хоча ми з чоловіком маємо спільну думку в цьому питанні, але так і не можемо зважитися на те, щоб сказати батькам про те, що більше наміру давати їм постійно гроші ми не маємо. В першу чергу, звичайно, я порадилася зі своїми подругами, які не змогли сказати мені нічого виразного. Вони ніколи з подібним не стикалися. Більш того, деякі з них не те що не заміжні, а мають багатих батьків. Такі, як вони, ніколи не потраплять в нашу ситуацію.
Читайте також: Я все життя буду відчувати свою провину перед ними. Напевно, можна вирішити все було по-іншому, але повернути вже нічого не можна.
І ми з чоловіком вирішили, що з кожним разом будемо батькам давати трохи менше грошей. І з часом поступово все владнається, ми не перестанемо їм допомагати, але у нас залишатиметься більше грошей і для нашого хорошого життя. Така ідея мені подобається, адже нас виховували так, що людина повинна працювати, а не сидіти склавши руки.