Був нічим не примітний ранок в звичайнісінькій поліклініці.
Чоловік досить похилого віку прийшов до лікаря зняти шви з пальця руки. Було помітно, що він дуже хвилюється і кудись поспішає.
Запитавши, коли буде лікар, чоловік тремтячим голосом повідомив, що до 9 години його чекає дуже важлива справа. А вже 8.30.
Я відповів, що всі лікарі зайняті, і зможуть приділити йому увагу не раніше, ніж через годину. Однак, помітивши неймовірну печаль в його очах і якусь розгубленість, коли він раз у раз поглядав на годинник, під серцем у мене щось йокнуло.
Пацієнтів на прийом до мене не було, і я вирішив сам зайнятися раною цієї людини. Мене порадувало, що ранка добре затягнута, а, значить, не виникне ніяких проблем, якщо шви зняти зараз.
Порадившись з колегою, я зайнявся пацієнтом. Мені чомусь хотілося з ним поговорити, і я першим завів розмову:
Читайте також Підгорілий хліб нікому не зашкодить, а ось слова можуть дуже сильно скривдити та поранити”.
– Ви так поспішаєте. Напевно, у вас призначений прийом ще до одного фахівця?
– Не зовсім так.
О 9 годині мені потрібно погодувати хвору дружину. Вона зараз у лікарні.
З лікарської цікавості, я запитав, що з його дружиною. Чоловік відповів, що у неї, на превеликий жаль, виявлена хвороба Альцгеймера. Я встиг зробити необхідні процедури, поки ми розмовляли, на що, природно, знадобився час.
Мені здалося, що до 9 години мій пацієнт може не встигнути в лікарню до дружини. Я поцікавився, чи буде та хвилюватися, якщо він запізниться.
Чоловік сумно покивав головою:
– Ні, хвилюватися вона не буде. Моя дружина не впізнає мене останні п’ять років. І навіть не пам’ятає, ким я доводився їй по життю.
Я здивовано вигукнув:
– І, незважаючи на це, ви все одно щоранку до 9 поспішайте в лікарню до людини, яка вже не пригадує вас?
Тоді він ласкаво поплескав мене по плечу і, посміхнувшись, по-батьківськи відповів:
– Так, на жаль, вона не знає хто я. Зате я пам’ятаю, хто вона. З нею я був щасливий все своє життя.
Я підійшов до вікна і довго дивився у слід цьому літньому пацієнту, що поспішав лікарняною алейкою. І тільки коли постукали у двері, зрозумів, що плачу.
Мурашки пробігли по моєму тілу, і я сказав: “це та любов, про яку мрію і я…»
Мій ранковий пацієнт сказав, що був щасливий. Та й вона, та жінка, теж щаслива, маючи такого чоловіка.
Не пристрасть або романтика, а справжня любов, здатна зрозуміти, пробачити і прийняти – ось те, що неминуще.