І тут дочка сказала, що вони вирішили віддати мене в дім для престарілих!

Мені трохи більше 60 років. Не так давно не стало мого чоловіка і я залишилася сама. Маю я і дітей — сина та дочку. Однак вони вже давно виросли і мають свої сім’ї. Тому ми бачимося з ними рідко, лише на свята. Ми з чоловіком жили у великому будинку, але зараз він мені зовсім не потрібен, у ньому я почувалась самотньою, до того ж прибирати там стало складно. Тому я і вирішила продати наш дім. Район тут непоганий, біля будинку велика ділянка з городом і садом. Усі блага цивілізації у будинку є, ремонт косметичний робили не так давно — купуй і хоч зараз живи. Тому я швидко продала будинок і купила собі невелику однокімнатну квартирку. Ще чоловік мав автомобіль, а оскільки я прав не мала, то й авто також продала.

Я на пенсії, зайнятися нічим, окрім як телевізор дивитися і зрідка виходити за продуктами. Я зрозуміла, що якщо чимось не займуся, то точно зійду з розуму від самотності. Грошей вистачало, до того ж залишилась велика сума від продажу будинку та машини. Тому я вирішила почати подорожувати. Я завжди про це мріяла, тому з великим ентузіазмом почала шукати цікаві місця, які могла б відвідати. Я швидко зібрала необхідні речі і поїхала з рідного міста.

Спочатку я поїхала в найближчі країни Європи, ночувала в хостелах, гуляла вулицями, відвідувала музеї, пробувала місцеву кухню. Я була у повному захваті. Однак і це набридло, хотілося мати якесь заняття, та й гроші закінчувалися. Тому я влаштувалася помічницею у ресторан. Затрималась там аж на пів року, трохи підзаробила і вирішила далі подорожувати. Так потроху я побувала у майже всіх країнах Європи, часом зупинялась десь для підробітку. Працювала у ресторанах, кафе, базарах. Стільки не бачила за все життя, як за ті кілька років! Відчувала себе прекрасно, знайомилась з різними людьми, дізналась багато нового. І лише через 5 років повернулася додому.

В честь приїзду я запросила всю рідню, накрила великий стіл. Я усе це пропустила, тому бачити своїх рідних я була безмежно рада. Я розповідала про своє нове життя, про нові враження. Мої діти посміхалися, але чомусь із сумом відводили очі. Це для мене було дивно, і я напряму запитала що сталося. І тут дочка сказала, що вони вирішили віддати мене в дім для престарілих!

Читайте також В результаті Іван через свою зухвалість втратив все, а Михайло повернув собі каблучку і отримав все, що заслуговував.

Я ледь не впала на місці. Як мої діти могли до такого додуматися? Я не була немічною чи божевільною. А тут її власні діти хочуть мене погубити. Дочка ж взялася пояснювати, що в будинку для престарілих є багато людей мого віку, що мені там буде весело. Але я туди не хочу! Там я більше не матиму можливості подорожувати та й взагалі кудись виходити, я там погасну, не протягну довго. Я бачила багато всіх цих мильних опер, де по сюжету діти відправляли батьків у дім для літніх людей. Але я й уявити не могла, що щось подібне станеться і зі мною. Тепер я в повному шоці, не знаю що робити. Невже, будучи при тямі у здоровому тілі, не потребуючи допомоги від своїх дітей, маючи жагу до життя, я повинна жити в домі для престарілих? Зараз я повна сил і життєлюбства, я не прошу допомоги у дітей, я цілком самодостатня, і нікому не заважаю. Я розумію дітей, вони бояться, що десь в майбутньому я можу захворіти і загубитися у чужій країні, мені стане погано, я стану немічно. Але тоді чому вони відразу не запропонували мені жити разом з ними? Не знаю що і думати. Чи може мої діти праві?