Жив-був колись у нас такий собі чолов’яга з незвичним прізвищем Чуча. По імені його ніхто не називав, бо мало хто й знав: Чуча то й Чуча. Тим більше, що і сам він рекомендувався саме так: «Чуча, кримський татарин, професор колодязьної справи». Дійсно, головним його заняттям було копання колодязів по селах. Як подейкували молодиці, Чуча заробляв «самашєдші гроші» (як на той час), тож другою його важливою справою було ті гроші пропивати. Якщо бути точним, він пропивав не зароблені гроші, а постійно відробляв уже пропиті. Працюючи «від снігу до снігу», він рідко ночував вдома, оскільки падав будь-де, як тільки хміль долав його.
Прочумавшись, вставав і йшов на пошуки похмелки.
Якось дружина, запідозривши, що в кишені Чучі шелестять гроші, напосіла на нього: «Купи свиню, бо йде зима, а дитина ходить до школи напівголодна». Чуча не став сперечатись. I на другий день (саме базарний) пішов купувати свиню.
Як би там не було, але надвечір якісь люди підводою привезли безтямного Чучу і велику, навіть гарну білу свиню. Звільнивши воза від двох істот, вони мовчки поїхали.
Наступного дня Чуча ще ні світ, ні зоря був на ногах і нишпорив по хаті в пошуках хмільного, а дружина доповідає:
— Свиня нічого не їсть.
— Зголодніє — буде жерти. — Чучу бентежило зовсім інше.
Та коли й наступного дня розтривожена дружина повідомила, що свиня так нічого і не їсть, тільки гризе загорожу, Чуча почав усвідомлювати серйозність ситуації.
— Чим ти її годувала?
— Та чого я тільки не давала їй, щоб її розірвало! Покрутить рилом, а їсти не їсть. Не вареники ж їй варити!
І тут якась думка на мить освітила зчорніле Чучине обличчя:
— Вари вареники!
— Ти що, здурів?
— Тетяно!- заверещав Чуча. В таких випадках сперечатись з ним намарне, та й справді треба було щось робити.
Дружина пішла до комори за борошном. А Чуча — вештався по кімнатах в пошуках спасіння від нудоти.
Через деякий час Тетяна, здивована і навіть усміхнена, стояла, нахилившись на свинячу загорожу, і спостерігала, як свиня, захлинаючись, ковтала вареники, аж вуха хлипали, і навіть корито вилизала.
Таким побитом Чучина хата перетворилась на вареничний конвеєр: один баняк кипів у печі, а другий на столі чекав наповнення. Свиня аж повеселішала.
Ледве дочекались неділі — базарного дня, Чуча повіз свиню на продаж. Покупці не забарились: свиня й справді виглядала добре. Поторгувались для годиться, вдарили до руках, як ведеться, переклали свиню на свого воза, тільки запитали на прощання:
— Чоловіче, а який харч полюбляє ця свинота?
— Вареники.
— А серйозно?
— А я серйозно: вареники і тільки вареники!
Посмішка застигла на обличчі покупців:
— Тебе як людину запитують, а ти дурника з себе корчиш!
У розмову втрутився хтось з натовпу:
— Ви що, Чучу не знаєте? Та він вам наговорить, що на вербі груші ростуть, та ще й перехреститься! А свиняка нічогенька, видно, добра до харчів.
На цьому дискусія завершилась. Покупці поїхали своєю дорогою, а Чуча, відчуваючи в кишені добрий жмут гербових папірців, попрямував до «Чайної» і потрапив додому аж у понеділок проти ночі.
Читайте також: Мудра порада тітки Олени
Сонце вже добряче піднялось на небі, а Чуча не міг піднятись з лави, куди його вчора вклали домочадці. Але ось рипнули двері, і до хати зайшли двоє чоловіків, один з них — ярмарковий «сват». Продерши очі, Чуча щось буркнув у відповідь на привітання і глянув у вікно: на подвір’ї стояла підвода, а на ній — його свиня.
Важко передати літерами діалог між знесиленим та злим з перепою Чучею і також злим та ображеним гостем. Нарешті Чуча перейшов до конкретики:
— Пляшка є?
Пляшка стукнула денцем об стіл, з’явився буханець хліба, така-сяка закуска. Розливаючи рідину, Чуча вже спокійніше повів розмову, хоча й шкребло на душі: вторгованих за свиню грошей майже не зосталося.
— Я ж тобі казав, чоловіче, що вона їсть тільки вареники. Казав? Казав. Ти чув? Чув. То чого ти з мене хочеш?
Чуча почав розливати з пляшки для другого заходу.
— Чи ти дурний, чи я вже здурів! Які вареники? Що ти плетеш? — знесамовитів покупець. I тут Чуча пішов у рішучу атаку:
— Б’ємось об заклад на п’ятдесят рублів: свиня їсть вареники!
Покупець не встиг второпати що до чого, як Чуча вхопив його долоню, а «сват» перебив їм руки. Чуча висунув голову у вікно:
— Тетяно!
За мить до хати зайшла дружина, котра порпалась на городі, привіталась.
— Вари вареники!- Тетяна відразу оцінила обстановку:
— Зараз, тільки руки помию.
Не раз посилали ярмаркові «свати» молодшого товариша до кооперації. Аж поки Тетяна, обхопивши фартухом здоровенний баняк, поставила його на ослін. Потім внесла корито, висипала туди вариво.
Хай прохолоне, — Чуча почувався господарем ситуації. — Воно хоч і свиня, але горлянку може обпекти.
Тим часом покупці розв’язали свиню, зняли її з воза і поставили на землю, а Тетяна виставила за поріг корито.
І тут настала така німа сцена, яку міг би зобразити хіба що Микола Гоголь. Коли пройшло перше оціпеніння, а свиня вже долизувала порожнє корито, Чуча простяг руку:
П’ятдесят рублів!
— Яких рублів? — уже заверещав «сват». — Ти що, жартів не розумієш? Забираю я свою свиню. Миколо, підганяй її до воза…
— Еге-ге, то ти, браток, ще й жулік! — Чуча зашаленів від думки, що може втратити таку суму на дурничку. — Тетяно! Заганяй свиню до хліва! А ви — он-о ворота, і щоб духу вашого не було! — Чуча вперся в дишель, випихаючи воза до воріт.
«Сват» плюнув, матюкнувся; ще раз плюнув, кинув межи очі Чучі кілька папірців і, підхопивши з товаришем свиню попід черево, гепнули нею об полудрабок, рвонув з двору, а Чуча, налігши грудьми на ворота, кричав услід.:
— Не забувай вареники сметаною присмачувати!