Світлана вийшла заміж в сімнадцять. Її чоловік Василь був на десять років старший за неї. Він повідбивав всіх хлопців, що бігали за Світланою ще зі школи, і попросив її руки.
– Тобі ще рано, доню, виходити заміж, – говорив батько. – Спочатку поступи десь, повчися. А заміжжя ще почекає…
– Такого хлопця, як Василь, не знайти більше, – впиралася Світлана. – А вчитися я ще вспію.
– Ти так думаєш, доню? – вмішалася в розмову мати. – Ти ще не знаєш, що таке заміжжя. Там на твої руки ляже вся домашня робота. А коли діти народяться, то забудеш про всяке навчання…
Та Світлана рішуче настоювала на своєму і батьки, зрештою, погодилися.
– Роби, доню, що хочеш, – мовила мати. – Але дивися, щоб потім не каялася…
У перші місяці сімейного життя все було, як в казці. Василь мало на руках не носив Світлану і догоджав їй, як малій дитині. Але коли вона якось заїкнулася, що хотіла би поступити в університет, то чоловік несподівано глянув на неї сердито і відрізав, як ножем:
– Ти що, хочеш бути мудрішою за мене? Е, ні, Свєтік! Так справа не піде. Для жінки головне знаєш що? Кухня і діти. Так що про всяке навчання забудь зовсім…
З того дня ідилія життя Світлани скінчилася. Десь в глибині душі вона затаїла образу на Василя. Але що було вдіяти? Покинути його, розлучитися? Цього вона робити не сміла, бо боялася осуду людей. Як так? Ще півроку не прожили, а вже надумали розвестися? І хоч її все це мучило і не давало спокою, але Світлана стала надалі покірно, рік за роком, нести свою подружню ношу: народила троє дівчаток і лише сумно зітхала, коли на гадку їй приходила думка, що вона не зможе здобути вищу освіту.
А Василя відтоді ніби підмінили. На початку сімейного життя його хоч до рани можна було прикласти, а тепер від нього слова доброго не дочекаєшся. Лише грубий тон в голосі, ні з того, ні з сього – лайка і принизливі вислови в адресу Світлани. Все це доводило її до сліз. На самоті вона часто плакала, але нікому не жалілася, навіть батькам. – Знаєш, Свєтік, – сказав одного разу Василь, прийшовши напідпитку додому. – Я надумав поїхати на заробітки. Бо тут, я бачу, з голоду далі треба буде пухнути. Ціни на все ростуть, а грошей нема де заробити. Ти доглядай за дітьми, а я таки поїду. Я буду висилати вам гроші щомісяця…
Сказав і поїхав. А для Світлани після його від’їзду ніби день світлішим став. Вона повеселіла навіть, а то ходила до цього часу, ніби з хреста знята. За вислані гроші купила корову, щоб в дітей молоко було, бо в теперішній час його не накупишся часто. А решту грошей, що чоловік висилав згодом, приховала на чорний день, коли скрута притисне. Бо Василь висилав гроші щоразу рідше і рідше, а далі зовсім перестав висилати. Навіть на телефонні дзвінки не відповідав. Світлана здогадувалася, чому він це робить. Напевно, в нього знайшлася якась пасія, тому він дав їй зрозуміти, що між ними все скінчено.
Читайте також: Не хотіли Павла – батьки дівчини, та доля вже була написана давно їм обидвом
Світлані від того ніби полегшало на душі. Так було для неї навіть краще, бо їхні стосунки зайшли в тупик, і це не засмутило її зовсім. Вона напросилася в школу прибиральницею, і мітла та швабра стали тепер її основним знаряддям праці, бо якоїсь іншої роботи в селі не знайшлося. Правда, Світлана спочатку ніяковіла, що їй доводиться братися за таке заняття. Як так, колишня відмінниця, яку ставили за приклад в школі, що на різних конкурсах отримувала дипломи та грамоти – тепер прибиральниця? Це було для неї принизливо, але що було робити? Підростали доньки, їх потрібно було гарно вдягати і взувати, а для цього були необхідні немалі гроші. Світлана тепер за себе не дбала зовсім. Для жінки головне було, щоб її доньки не відчували ні в чому недостатку і почувалися справжніми принцесами.
А селом вже пішла чутка, що Світлану покинув чоловік, тож до неї щоразу хтось заходив свататися. Але вона гнала всіх геть, бо той був нероба, той жінку бив і вона його витурила з дому, інший був безпросвітнім п’яницею, що ніколи не висихав від горілки. – Для чого мені такі чоловіки? – казала Світлана. – В мене вже був один, а де він зараз? Найбільшою втіхою для Світлани були недільні Богослужіння в церкві. Вона виходила з доньками на хори, і тоді їхній спів зачаровував усіх прихожан неповторним звучанням. Здавалося, що це ангели небесні виспівують на хорах. Дехто казав: – Шкода тієї Світлани! І красива, і розумна, і незвичайний голос Бог їй дав, та без щастя людина що варта? Так, як птах без крил. Десь загубилося її щастя. Вона живе тепер тільки для дітей.