Одного дня мати , привела в будинок чоловіка, дядю Вітю.
Дядя Вітя, також пив, мамі було всерівно, вона випивала разом з ним.
Грошей в нас також не було, правда на бутилку завжди знаходилося, їжі вдома не було, хіба закуска. Коли на столі залишалося, що небудь, тоді мені вдавалося, хоч чим то перекусити і то якщо вітчим не знаходив своєї закуски, починав на мене сварити, щоб я не сміла нічого чіпати.
В дитячий будинок її здай, я не збираюся її годувати. І одного разу, я потрапила в дитбудинок.
Там я отримала гарну освіту, вступила до інституту і закінчила його з відзнакою. Держава виділила мені квартиру, мені вдалося влаштуватися на хорошу роботу, але не відразу.
По початку, працювала офіціанткою в кафе, неподалік від будинку. Пізніше мене помітила господиня кафе і оцінила мої знання. Після цього, моя кар’єра пішла в гору. Всього за рік, від простої офіціантки я піднялася до керуючої кафе, а через три, я вже керувала цілою мережею ресторанів.
Одного разу, я їхала з роботи і моя машина застрягла в снігу. На вулиці було вже пізно і попросити допомогти не було у кого і я вже збиралася дзвонити в технічну допомогу, як раптом, з темряви вийшли двоє людей.
Це були два бомжі, чоловік і жінка, вони запропонували мені допомогу за невелику плату.
Коли мою машину виштовхали, я заплатила і поїхала далі. По дорозі додому мене мучило одне й те саме запитання: Де я могла бачити, цих людей?
Я довго згадувала, звідки я їх знаю? І я зрозуміла, що ці бомжі, мої мама і вітчим. Я різко загальмувала і встала як вкопана по серед дороги.
Я ніяк не могла вирішити, що мені робити далі? Ще трохи постоявши, я розвернула машину і поїхала назад.
Мати з вітчимом попалися мені по дорозі. Я зупинила машину і попросила матір сісти в машину. Мама покірно сіла, хоча як і раніше не впізнавала мене. Вітчим залишився на узбіччі дороги.
Коли ми приїхали додому, я відмила маму, дала їй чисті речі і коли ми сиділи на кухні, мама запитала: Хто ви? І чому ви мені допомагаєте?
Читайте також:А цю дівчинку я буду пам’ятати завжди. Шкодую зараз, що не намагалася забрати собі в сім’ю.
-Я твоя дочка, мама і не хочу робити з тобою так як ти зі мною поступила. Якою би ти не була, але ти все одно моя мати.
Мама подивилася мені в очі і тихенько заплакала.
-Я знаю, після того, що я зробила, пробачити неможливо, але все одно спробуй, якщо зможеш, вибач мене. – сказала мама і зібралася йти.
Я зупинила її і сказала: Тебе я зможу пробачити, а от вітчима ніколи.
Тепер мама живе у мене, її тепер не впізнати. Мама перестала пuти, ми відновили всі її документи і зробили пенсію, в загальному я змогла пробачити свою маму.