Часом життя підсовує нам приємні сюрпризи. Так сталося у моєму житті. Я виховала одну дочку. Вона вийшла заміж за дуже багату людину. У подружньому житті робила все, що їй заманулося. Бігала по салонах краси, їздила відпочивати, купувала нову одежу і жодного дня ніде не працювала.
Я часом дивувалася, від чого вона відпочивала? Біля чого вона втомилася? І їй подобався такий стиль життя. Удома в неї була хатня господиня, яка виконувала всю роботу. Я як матір натякала їй про народження дитини. Але вона й слухати про це не хотіла. Мені було, звісно, прикро за це.
У мене несподівано не стало Я залишилася сама. Однак зять запропонував переїхати жити до них. Сказав, що на першому поверсі пустують дві кімнати з окремим входом. Я так і зробила. Бо не любила самотності. Часом тепер могла дозволити собі сходити в театр. Квитки купував зять. Я була дуже вдячна йому за все і хотіла, щоб у нього була повноцінна сім’я. Але він не задумувався над цим питанням – у нього не було часу. Я розуміла, що дитина в сім’ї повинна бути. Тоді життя повноцінніше.
Читайте також Бутербродні намазки
Одного разу отримала листа від родичів, що не стало моєї близької родички під час пологів. Дитина залишилася без мами. Тато не проти, щоб її усиновили, бо сам не дасть з нею раду. Він хотів віддати сина в дитячий будинок.
Коли я це почула, то не могла заспокоїтися. Одразу звернулася до дочки, що ця дитина повинна бути нашою. Але вона мене не захотіла слухати. Тоді вирішила дитину оформити на себе. Проте мій вік не дозволяв мені це зробити.
Знову просила, благала дочку взяти дитину. Я їй обіцяла, що виїду з їхнього будинку і переберуся жити до себе разом з малим. Але вона навідріз відмовилася.
Тоді я звернулася до зятя. Він пообіцяв якось вирішити це питання.
– Не хвилюйтеся! Все буде добре! – заспокоїв він.
Буквально через кілька днів в будинок приїхала бригада будівельників. За кілька днів вони зробили ремонт в ще двох кімнатах і оформили їх під дитячі кімнати. Незабаром завезли меблі та іграшки.
А потім зять привіз маленького Андрійка. Я дуже хвилювалася, як на це все відреагує моя дочка.
Але мене знову виручив зять. Мовляв, не хвилюйтеся, все буде добре. Коли моя Люба побачила Андрія, вона не могла до нього підійти. Потім вийшла з кімнати. Десь через пів години вона повернулася і все-таки взяла малого на руки. Андрійко, мабуть, засумував за теплом людських рук і посміхнувся. І я про себе подумала, що в нас справді все буде добре.