Кожна наша зустріч завжди закінчується однаково – мама дорікає мені

Кожна наша зустріч завжди закінчується однаково – мама дорікає мені, закликає набратися розуму і читає “тридцятирічній дитині” лекцію про те, що плин часу не зупинити і що мені неодмінно доведеться прожити свої останні дні в гіркому каятті, якщо я негайно не займуся пошуками “гідного супутника” мого нікчемного життя.

Наступна лекція про моє аморальне холостяцьке життя, яка плавно перетікає в лекцію про те, що в мене жахлива робота, адже порядні жінки не стають після медінституту хірургами. Жінки, які себе поважають, стають дитячими лікарями чи терапевтами, ну принаймні стоматологами.

Читайте також А ви часто даєте милостиню?

Далі за списком моє невміння облаштувати свій побут, моя марнотратність і багато чого іншого…. Загалом список досить об’ємний. Господи, як добре, що маю власну квартиру. Щотижневий візит ввічливості я ще здатна витримати. Але не більше. З роками резерв міцності моїх нервів тане, як бурулька навесні.

Ось і зараз мамині докори дзюрчать безперервно, як вода в зіпсованому зливальному бачку. Кожне слово б’є по моїй хворій голові, як кувалда. А головне, що голова в мене насправді болить.

Нічні чергування вилазять боком. Старію я, мабуть. Раніш навіть не пам’ятала, де ця голова. Що б таке глитнути з аптечки, аби мій нерозумний чайник перестав нити зовсім чи заіржавів і відвалився, як непотрібний і чужорідний придаток організму “пристойної” жінки?

Так, треба просто відключитися, як я завжди роблю під час наших задушевних розмов з муттер, і думати про щось гарне, гарне і світле. А про що думати? Нічого світлого в голову не лізе, хоч умри.

Зараз-зараз, треба тільки напружити уяву. Уява догідливо підсуває тільки моторошно переламану ногу, яку мені привезли вночі. Тьху, халепа, зрозуміло, ногу привезли не окремо. А разом із двадцятип’ятилітнім тілом відчайдушного мотоцикліста.

Так, а нога ж погана, дуже погана. Начебто підлатали ми її нормально, але все одно треба самій простежити. Нашим дівулям-сестричкам тільки б по кутках курити та очима стріляти тим, хто одужує. Треба простежити. А з ногою ще, мабуть, доведеться повозитися…