Історії

Люба думала, що вийде заміж за Івана та він женився швидше бо був старший від неї, а вона зустріла високого красеня, який її носив на руках

У селі ніхто не міг зрозуміти, чому Любця – ставна, висока, красива дівчина, любить Івана – на голову від неї нижчого, з рідким рудуватим волоссям. Їй-бо не пара! На танцях поглядом вишукувала у натовпі його блискучу лисину, не соромилася вішатися на шию. У мріях малювала, як одружаться. Але старший на десять років Іван одружився першим.

Любця ледве витримала таку напругу. Здавалося, ще вчора у клубі ніжно обіймав її за талію, а після танців потягнув до бабиної хати. Там, на вишках, втопившись у запашному сіні, що лоскотало носа, вони шалено кохалися… І на тобі – сьогодні він поїхав на заручини. Брав дівчину з чужого села, бо та, бачте, чекала дитину під серцем.
Снувала по хаті, як мара. Не розмовляла, машинально робила усю роботу і плакала, що світу не бачила. Тепер її душу мучила одна-єдина думка: а якщо і сама при надії? Та минув місяць-другий, і Любця полегшено зітхнула: треба починати нове життя, і без свого Іванка.

На весіллі у подруги познайомилася із військовим – високим смаглявим Борисом, який був схожий на актора з індійського кіно. Він відразу серед натовпу дівчат обрав її – стала б прикрасою до його міської квартири та машини, які перепали від батьків, теж військових людей. Після кількох побачень відразу запропонував їй вийти за нього заміж. А Любці було байдуже за кого тепер йти.

Працювала в універмазі, куди її прилаштували свекри, влітку їздили на море, бо так було заведено у Борисовій сім’ї. Але щастя справжнього, подружнього, не мала, не любила чоловіка. За десять років так і не народила дитя. Лікувалася, їздила до ворожок, але марно. Дива не сталося.
– Не переживай, не засмучуйся, – заспокоював чоловік. – Мені й так добре…
Його перевели в інше місто, де виділили кімнату в комуналці. Щоб не тіснитися і не мордуватися, вирішили, що Любця лишається вдома, у трикімнатній квартирі, Борис буде навідуватися двічі на місяць, щоб дружина-красуня не сумувала. А щоб їй жилося веселіше, взяв додому квартирантку – Любину племінницю. Рідна сестра не раз просила за свою дочку, та Люба перечила, не хотіла зайвої турботи. Тепер чоловік наполіг.

Так і перебивалися нечастими зустрічами кілька років. І звикли до такого життя. Борис привозив гроші, обдаровував Любцю дорогими подарунками. На її ніжках красувалися югославські чобітки, від неї віяло тільки французькими парфумами, користувалася румунською косметикою.
Одного разу, коли універмаг вже мав зачинятися і Любця за прилавком сумно позіхала, очікуючи кінця робочого дня, над золотими перснями схилився невисокий рудий чоловік. Любця ніби аж прокинулася зі сну – то стояв Іванко, її любий Іванко.

– Дівчино, підійдіть, будь ласка, – гукнув, не відводячи погляду з вітрини. А коли показував на персня і підняв на Любцю свої блакитні очі, аж змовк на слові. – Ти?! – здивовано видушив.
– Я, – знітилась, її серце шалено забилося, щічки вкрилися рум’янцем. За мить кокетливо запитала: – Вибираєш жінці персня?
– Так, – Іван зніяковів. – Річниця шлюбу.
– А-а, – розчаровано протягнула.
І коли подавала каблучку з рубіном, випадково торкнулася його пальців. Тремтіння пробігло її тілом – враз згадалися його дужі руки, які колись так палко обіймали її. Йому, певно, теж передалося це хвилювання, бо, покрутивши персня, щось не до ладу бовкнув, а тоді раптом запропонував:
– Давай зустрінемося.

Не вагаючись ані на мить, Любця кивнула, спопеляючи його пристрасним поглядом. З Іванового вигляду було зрозуміло, що номер у готелі не запропонує, он сорочка з випраним до дірочок комірцем, блискучі на колінах штани, туфлі з обчухраними носами… І раптом непереборне бажання бути з ним «подарувало» думку: вони підуть до неї!
Коли відчиняла двері своєї квартири, озиралася, чи, бува, сусіди їх не помітили. Але, на щастя, ніхто до ліфта не вийшов.

Читайте також: Оля зростала між чужими людьми і їй снився один і той самий сон, вона дуже хотіла віднайти свою матір, яка залишила її в інтернаті

Квартирантки Свєтки теж не було, вона приходить пізно, бігає на побачення до таких же сопливих студентів. Любця ніколи не заперечувала: хай потішиться молодістю, для кого її тримати?
…Отямилася на подружньому ліжку – такого солодкого кохання з рідним чоловіком ніколи не відчувала. Поговорили з Іваном, згадали юність, звісно, запитала, чому її покинув. А він, не криючись, сказав правду:
– Бо дурний. Хотів побігти за двома зайцями.
Цілувалися, милувалися. Краєм вуха почула, ніби клацнув замок, за мить запанувала тиша. «Здалося», – полегшено зітхнула.

І знову потягнулася до такого коханого Іванка. Коли у блаженстві розплющила очі, мимохіть зиркнула на прочинені двері – у шпарині побачила… злорадну Свєтчину посмішку. Любця подумки обмірковувала ситуацію, гарячково шукаючи вихід. «Одягайся», – холоднокровно шепнула Іванкові, поглядом показуючи на двері. Він з переляку ніяк не міг натягнути штани, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці. Тихенько випустила його з квартири і у халатику, що ледве прикривав стегна, зайшла в кімнату до племінниці.

Схрестивши руки на грудях, обіперлась об одвірок.
– Значить так, мала. Гроші за квартиру не плати. Ти зрозуміла? – свердлила її ненависним поглядом. «Мала» задоволено кивнула.
І Любця поринула у вир забороненого кохання – знову і знову приводила до себе Іванка, не криючись племінниці. Але не минуло й місяця, як розлючений Борис кинув на стіл заяву про розлучення. Ніби й чекала такого кінця, бо не плакала, не падала в коліна, не просила прощення. Навіть не засмутилась.
– Подумаєш, – зверхньо хмикнула, у її очах панували ненависть і зневага. – Та я й на мізинець не була з тобою щаслива, як з ним!

Іван теж розлучився з дружиною, хоча у сім’ї підростали діти. Покинув усе, нічого з хати не забравши. Обоє були щасливі на старенькій дачі, де їм дозволив жити давній знайомий. Тут працьовитий Іван займався господаркою, поки Любця була на роботі. Так прожили рік, навіть не навідуючись додому. Її мати категорично заявила: «Щоб ноги твоєї тут не було!» Ні – так ні, Любця цим не надто переймалася.
Єдине, що дуже хотіла поїхати на Провідну неділю у село, на могилу до батька, який так її завжди шкодував. Чомусь була певна, що саме він її зрозумів би. Бо колись зізнався на п’яну голову: все життя любив однокласницю, від якої його відбила Любина мати.

У Провідну неділю на кладовищі усе село зглядалося на могилу Любиного батька. Біля пам’ятника стояла її мати, сестра, племінниця Свєтка, яка тулилася до… Бориса, колишнього Любиного чоловіка – на їхніх пальцях виблискували обручки. А поряд – Люба, тримаючи під руку свого Іванка. Безсоромно розстебнула ґудзики на пальто, виставляючи усім на показ свого величенького живота – то носила під серцем його дитину.