Приїхала моя дорога свекруха, Оксана, рідна сестра Антона з сім’єю, і наші спільні з чоловіком друзі, які живуть з нами по сусідству.
Сидить така свекруха за столом, вся розфуфирена, а вона в мене таке, “хороше життя” любить. Чоловік воєнний. Вона звикла жити “на широку ногу”.
Читайте також Перший рік я платила бабусі, як квартирантка, потім стала оплачувати тільки комунальні платежі.
– Люда, якось ти так стіл накрила, як в далекому минулому. Не соромно перед друзями буде?
– А за що соромно?- питаю я, а сама ледь зі злості на ногах стою.
– Хто в наш час шубу робить? Хіба якісь бабусі, – єхидно засміялась вона.
Я ображена вийшла балкон. Чоловік за мною. Заспокоює мене. Якось мені трохи відійшло і я згадала, що на кухні в духовці печеться картопля, тому я одразу ж направилась туди. А там у мене така картина.
Холодильник відкритий, а з-за нього виглядає – Марія Іванівна, моя “улюблена” свекруха.
– Людочко! Свій торт ви завтра з Антоном з’їсте, а сьогодні гостям подавай той, який я привезла. Він такий гарний та смачний, не буде соромно ні імениннику ні тобі.
Не знаю чому, але я не видавила в свій захист і слова. Сам Антон, як побачив цю красу, навіть на мій тортик, якому я так багато приділила часу, не глянув. Поцілував свою мамочку, обійняв…
А я, я що не заслуговую. Я ж своїми то руками. Скажу відверто, торт був лише гарний ззовні. Чогось особливого в ньому не було. Навіть гості його лише пару раз надкусили, і так він і залишився на тарілочці.
І скажіть мені, для чого все це було?
Ось сьогодні сидимо ми з Антоном і дітьми на кухні і смакуємо моїм тортиком.
– Ти моя господинька! Пишаюсь тобою! І вибач за все. Всю ніч не міг спати, через те, що вчора так повівся. Більше не поведусь у мами на поводку.
І ви знаєте, я йому вірю! А ще, я дякую Богу, що маю своє житло і рідко бачусь зі своєю свекрухою.