У 45 років я стала вдовою. З чоловіком виховала двох дітей – сина і дочку. Зараз діти вже дорослі – живуть своїм життям. А я десь на окраїні їхніх інтересів. І це природно – я їх розумію. Водночас не можу нехтувати власним життям. Адже 45 років – це ще надто рано, щоб закритися наодинці з собою.
Так минув рік. На роботі я познайомилася з неодруженим мужчиною свого віку. Він не проти, щоб ми одружилися. Мені з ним добре. Тому я не проти такого кроку. Адже самій дуже важко і самотньо. То чому б мені не розпочати жити з ним?
Але я ще сама не звиклася з цією думкою. Ще наче вчора була разом з чоловіком. А час біжить так швидко. Не зчулася, коли збіг рік. Крім того, не знала, як про це розповісти дітям, як вони зреагують. Чи зрозуміють мене?
Одного вечора за чаєм поділилася своїм наміром з дітьми. Вони обоє перезирнулися і перевели на мене здивовані погляди:
-Мам, ти що?! – майже вигукнув син. – Ти що так швидко забула за тата?
Не забула я за тата. Зовсім не забула. Але живим – живе!
Однак не стала їм розповідати, що мені надто важко самій, надто самотньо довгими вечорами. Що діти надто рідко цікавляться мною. Якщо й дзвонять, то так – на п’ять хвилин. У них своє життя, тому не докоряю їм за це. Але й крапку в своєму житті на стосунках робити ще зарано.
Читайте також Відпочинете декілька днів, і забудете ту Італію, як страшний сон.
Тепер стою дещо перед вибором: що робити? Вийти заміж удруге і не зважати на думку дітей? Але ж вони можуть мене не зрозуміти, засудити і навіть відвернутися, про що свідчить остання розмова. Діти вважають, що це зрада татові. Але ж чоловіка уже не повернути. Я була йому вірною впродовж всього життя. А тепер, коли його не стало, маю право насолоджуватися життям, а не мучитися. Думаю, що мій покійний чоловік також би був такої думки.
Вирішила ще трохи почекати, щоб діти змирилися з моїм бажанням. Але однозначно знаю, що не кину мужчину, до якого прив’язалася , який став для мене близьким. Сказала йому, що нам нікуди спішити. Я рада, що він зустрівся в моєму житті. Я його ціную, поважаю і хочу бути з ним разом. Бо життя не таке вже щедре на такі зустрічі, тим паче на стосунки, в яких тобі добре. А діти, думаю, звикнуться з моїм рішенням. Це моє життя і я маю право ним розпоряджатися так, як підказує власне сумління.