Дзвонить зі школи. -Мам, я вже все. Їду додому. Додому їхати тридцять хвилин. Проходить півтори години. Дзвоню. -Алло! На задньому фоні – шум, мат, крики. – Ти де? -Скоро буду, чекай. І кидає трубку. Передзвонюю. Абонент недоступний.
Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?
Мені – рівно десять секунд. Може, трохи більше. Далі уява починає малювати дике – вплутався в бійку. Напали. Пограбували. Сталося щось жахливе. Щось непоправне.
Одягнутися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати класному керівнику. Ні, спочатку в міліцію. Ні, другу сім’ї, слідчому. Щоб запеленгували телефон. Цікаво, можна запеленгувати телефон, якщо він відключений?
Видивляєшся підступи до під’їзду. Під’їздів два, бігаєш з однієї кімнати в іншу. Паралельно набираєш знову. І знову. Абонент недоступний. Проходить ще двадцять хвилин напруженого очікування.
Читайте також Домашнє морозиво «Червона насолода»
Натягуєш джинси. Кофту. Береш паспорт. Ключі. Бігаєш по квартирі в пошуках телефону. Перериваєш все догори дном. Телефон як в воду канув. Зриває з ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. Ах, це телефон. Ах, ти весь цей час тримала його в руці. Зривали з вішалки пальто. Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Здалося мені це ліжко! Ніколи, ніколи, ніколи більше не буду його сварити. Синочок, синочок.
Дзвонить домофон. -Так? -Французький іноземний легіон вітає вас! -Ти де був??? -Мам, відкрий, тут люди чекають, – пасує французький іноземний легіон.
Знімаєш з себе пальто. Ідеш відкривати тамбурні двері. -Вб’ю! – обіцяєш собі з похмурою рішучістю. Виходить з ліфта. Двометровий хлопець. Важкий рюкзак за спиною. Кишеня куртки підозріло відстовбурчена.
-Ти де був? – видихаєте Змієм Гориничем. -Мам, я вирішив на додатковий з історії залишитися. -А попередити не міг? -Ну, все дуже спонтанно сталося. Ось і не встиг. А коли схаменувся – дзвінок уже пролунав. -А смску скинути? Щоб я не хвилювалася? -Мам, ти ж знаєш, що на уроках не можна телефонами користуватися! -Ти мені потім дзвонив, а там хтось матом лаявся! -А, це алкаші на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився.
Стоїш, хапаєш ротом повітря. -Це тобі, – дістає з кишені морозиво. І посміхається широко-широко. Посмішка у нього моя. І мого батька.
Років зо три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав з собою 50 гривень. Повертався з шоколадкою. Не знаю, як примудрявся заощадити. Але завжди приходив з шоколадкою. Простягав її мені на порозі. -Мамочка, це тобі.
Це мені, так. Мені, моє, про мене.