Мені 27 років і в мене є двоє діток, нерідних. Завдяки їм, я дізналася, що таке істинне щастя.

– Софіє, зрозумій ти правильно. У мене немає іншого вибору. Совість не дозволяє залишити дітей. Вони ж бідні живуть в дитячому будинку, коли мають рідного дядька. Я їх неодмінно заберу звідти!

Каті, його рідній сестрі, було всього лише 35 років, коли вона попала в автокатастрофу. У неї залишилося двоє діток, яких ростила сама, без чоловіка. Інших родичів не було, окрім дідуся. Він тяжко хворий, тому ніхто не дозволив би опікуватися йому дітьми.

Я старалася ввійти в положення свого чоловіка та зрозуміти його. Чесно кажучи, я пишаюсь Вовою, він робиться все правильно. Проблема в тому, що я не була морально готова до материнства. Ще й відразу двоє діток. Але інших варіантів ми й не розглядали. Я була приречена.

 

Читайте також  До моєї сусідки навідався горе коханець

 

Пройшло три тижні. Одного дня Вова приїхав та цього разу не сам, а з двома дітками.

Спершу хлопчики соромилися, і навіть трішки боялися нас. Одна справа — мене, а от Вову чому вони боялися було не зрозуміло. Діти його добре знали, раніше проводили багато часу разом, гостювали у нас.

– Софійко, все добре. Надіюсь, з часом вони призвичаяться до нас. Дамо їм час, адже зовсім недавно вони втратили матір. Тільки-но приїхали з дитячого будинку, де умови, м’яко кажучи, не дуже. Будь ласка, наберися терпіння, — говорив чоловік і старався мене заспокоїти.

На початку хлопці постійно погоджувалися зі мною, щоб я їм не сказала чи не запропонувала. З кожним разом мене це все більше починало дратувати. У черговий раз я не стрималася та підвищила на них голос.

Це їх дуже налякало, тому вони розплакалися. Я почала вибачатися, заспокоювати їх, і тоді вони мені зізналися, що коли їхали з дитячого будинку, їм наказали, аби вони зі всім погоджувалися, бо інакше повернуться. Це мене приголомшило. В один момент я їх обійняла та пообіцяла, що ніколи їх ніхто назад не віддасть. З цього моменту мої стосунки з дітьми стали міцнішими.

Ясна річ, коли в сім’ї з’являються діти, то витрачається в тричі більше коштів. Тому чоловік був змушений шукати ще одну роботу. Адже хлопчики ростуть, потрібний одяг, взуття, іграшки, в школу різні речі.

Мене тішило, що діти ставилися один до одного дуже добре. Я ніколи не бачила, аби вони сварилися, вони постійно стоять один за одного горою.

Пройшло шість років, ми жили дружно. Одного дня приїхав дідуся в гості. Він мало не з порога запропонували віддати старшого у військове училище. Мене це дуже шокувало. Як ми могли їх розлучити, двох рідних братів, які так люблять один одного?

Навіть, не роздумуючи над цією пропозицію, ми з чоловіком відмовилися у відповідь від дідуся ми почули:

– А дарма. Дивні ви, краще б подумали та погодилися. Час іде, а своїх дітей у вас немає. Ви ж то не молодшаєте, — різко відказав старий.

– Нам байдуже рідні це діти, чи ні. Ми їх дуже любимо і бажаємо їм всього найкращого. А найкраще їм буде, якщо вони будуть поруч, — відмовила я.

Відразу після того, як дідусь пішов, мені стало раптово погано, чоловік викликав швидку. Мене оглянули та повідомили чудову новину: я була при надії, уже третій місяць.

Наше подружжя було таке щасливе цій звістці. Щастю не було меж. Пройшло чотири місяці, до нас надійшов лист, в якому йшлося про те, що дідусь подарував хлопцям трикімнатну квартиру. Це була чудова новина, ми усі зраділи. Ми відразу виставили квартиру на продаж, а з коштів від продажу, купили простору квартиру у нашому місті.

Згодом в мене появилась дівчинка. Мене тішило, що хлопчики дуже полюбили Валерію, так ми з чоловіком назвали нашу доньку. Вони постійно допомагали у догляді за нею. Робили це не примусово. Найбільше хлопці любили гуляти з Валерією в парку. Згодом навіть навчилися переодягати її. Мені було нестрашно залишати на них донечку, довіряла їм.

Я по-справжньому щаслива мама прекрасних трьох діток.