З дитинства я думала що шлюб це щось прекрасне, і завжди потрібно виходити заміж по любові. Хотілося мати сім’ю, як усі, втомилася бути самотньою, але стосунки зовсім якось не складалися. Вийшла заміж я лише в 35 роки.
У мого чоловіка, чесно кажучи, зовнішність не дуже приємна, красою він не вирізняється. За роки шлюбу я так і не змогла полюбити свого чоловіка, його обличчя.
Мені було 35, я була вже не молодою, розуміла, що пропозиції вийти заміж вже може й не бути, тому за Степана я виходила, в першу чергу, за його гроші і вірність. Сподіваюся, мене зрозуміють.
По-перше, я дуже добре дивилася на своє життя і розуміла, що ніколи не вилізу з того напівзлиденного стану, в якому перебувала завжди, вже так багато років. Жила я від зарплати до зарплати.
Я сама родом з маленького села, батьки все життя працювали в колгоспі, заробляли копійки, і хоч мали єдину доньку, але на життя завжди не вистачало. Ледве зводили кінці з кінцями. Коли я закінчила школу, то перебралася у місто. Відтоді пішла працювати, але без освіти заробляла я дуже мало.
А друга причина, чому я погодилася вийти заміж за Степана – це його ставлення до мене. Ніколи в житті не бачила, щоб кохали так сильно свою дружину! Навіть через стільки років я розумію, що чоловік мені не зраджував і ніколи не зрадить, він дуже любить та поважає мене.
За 15 років я так і не покохала свого чоловіка. Є симпатія до нього і величезна повага, але кохання немає. У нас є двоє діток.
Мої подруги кілька разів мені натякали, що люблячий чоловік – це добре, але не завадило б і знайти когось на стороні, для душі та життя. Мені здається, що це підло і дуже неправильно, це несправедливо по відношенню до близької людини. Такі стосунки не варті того, щоб зраджувати батька своїх дітей і, можливо, єдину людину на Землі, яка мене дуже кохає такою, якою я є.