Сталося це за моєї молодості, в часи Радянського союзу, коли я наївною 16-річною дівчинкою з села на Західній Україні полетіла вступати до інституту в Ростов на Дону. Я купила білети в обидві сторони, розрахувавши дати здачі екзаменів і оголошення результатів. За перший екзамен я отримала п’ятірку, а за другий трійку. Я вже розуміла, що на держзамовлення навряд потраплю, тому почала збирати валізи, адже наступного дня у мене був рейс. Але мене переконали все-таки спробувати свої сили на третьому екзамені:
– Дівчинко, я бачу, що ти розумна. Якщо здаси третій екзамен на 5, то матимеш невеликий шанс поступити. Спробуй! – сказала жіночка зі вступної комісі.
Я згодилася. Розрахунок був такий, що після екзамену в мене була ще година часу, щоб встигнути на літак. Але він проходив усно і все затягнулося. Літак я проґавила. Та ж жіночка з комісі порадила почекати до оголошення результатів екзамену, й так спішити вже нікуди. А бали мали бути лише за кілька днів.
Я сама в небачено досі великому місті. Якось перебилася, здебільшого, не вилазила з кімнати гуртожитку, бо, чесно зізнаюся, мені була трохи страшно.
Коли настав день оголошення результатів, дива не сталося – я не отримала 5, лише 4. Аби стати студенткою омріяного історичного факультету мені не вистачило одного балу. Трохи поплакавши, я зібрала речі, купила яблук у подарунок для мами і братика, і наївно пішла до аеропорту. Літо. Сезон відпусток. Туристичне місто.
Квитків нема. Я чекала, плакала, просила, але відповідь касирів була незмінною:
– Наразі вільних місць немає. Якщо будуть – ми Вам сповістимо. Чекайте, будь ласка. Я намагалася викупити в когось білети, але ніхто не погоджувався, бо інші теж розуміли ситуацію. Грошей у мене було рівно на квиток додому, а з їжі лише куплені яблука. Я проспала три ночі в залі очікування, але всім було
байдуже до малої бідної дівчини.
Коли я вкотре благала касирів продати білет, мою історію почув якийсь чоловік і підійшов до мене. Спершу я його навіть злякалася, адже він був кавказької національності і, природно, виглядав дуже суворо, говорив впевненим низьким басом.
– Я чув, що тобі потрібна допомога. Скільки часу ти тут?
– Три дні. Будь ласка, мені дуже потрібно в Україну. В будь-яке місто, а звідти я вже якось додому доберуся. Якщо ви туди летите, давайте поміняємось квитками?
– Ні, красуне, не туди. Давай я тебе погодую. Ходи зі мною, тут недалеко я хороший ресторан.
– Дякую, але я не хочу їсти. Не піду. Буду чекати може появляться квитки. Я просто хочу додому, до мами і брата ледь стримуючи сльози пояснювала я незнайомцю.
– Ти зараз квитків не купиш. Давай поки поживеш у мене, а там може ситуація покращиться, а може й перехочеш їхати – криво посміхаючись запропонував кавказець.
Мені стало страшно від такої пропозицію, тому я коротко відповіла -ні- і розвернулася, щоб піти геть, як раптом він ухопив мене за руку.
– Добре. Буде тобі квиток. Пішли! – увірвав він і потягнув він, але в звичайного сполучення, а не міжнародного. Ми пройшли повз чергу. З розмови між чоловіком і касиршою, я зрозуміла, що вони знайомі. Кавказець витягнув з кишені пачку грошей, відрахував кілька купюр і дав у касу. Звідти вже йому просунули мій квиток. Туди – куди треба!
– На, красуне, не губися більше. Ось там твій літак – сьогодні будеш дома!
Після цих слів кавказець пішов і я його більше ніколи не бачила. Він не попросив грошей за квиток, а я не зорієнтувалася і навіть не запропонувала віддати. І хоч минуло вже понад 40 років, я зовсім не пам’ятаю імені та лиця того чоловіка, але його доброту не забуду повік. Надіюся вона вернулася йому сторицею!