Тоді була я ще геть мала, років з 10 мала. У мене був старший брат, але ми з ним мало спілкувалися, адже він майже завжди бігав у дворі зі своїми друзями. Я ж завжди була маминою помічницею і намагалася допомагати їй по господарству. Батько мій цілісінький день працював на заводі, а ввечері приходив додому. Поки він мився, ми з мамою накривали стіл гарною скатертиною та сідали вечеряти. Мати свердлила батька важким поглядом, а він дивився у тарілку й удавав, ніби нічого не помічає.
— Сьогодні знов підеш? — грізно запитала мама.
— Піду, — тихо, але цілком серйозно відповів батько.
— Скільки можна туди ходити? Ти ж вже не школяр!
Мені завжди було цікаво куди тато ходить. Двічі на тиждень, після роботи він збирався і йшов, а додому приходив в чудовому настрої.
Читайте також Жили ми доволі добре, на все вистачало й тут з’явилися мої родичі.
— А куди ти йдеш? — запитала я.
— А до коханки! — крикнула мама. — Потім приходить і наспівує веселі пісеньки!
Після цього, ніхто не мовив і слова. Мама пішла мити посуд, а батько начистив лакові туфлі, одягнув свій новенький піджак та гарний капелюх. Вони попрощалися й він пішов. А я ніяк не могла повірити у мамині слова.
— Він що дійсно до коханки пішов?
— А ти сама подивися, вже не маленька, — відповіла мама.
А я що? Довго не вагаючись, швидко одягнула сукню та туфлі й вибігла на вулицю. Тато вже якраз повертав за ріг, а я тихенько йшла за ним. Так ми дійшли до місцевого палацу культури. Далі, тато попрямував до дверей. Я ніяк не могла наважитися зайти туди, боялася побачити страшне й тут відчула на своєму плечі чиюсь руку. До мене підійшла гарна жінка й сказала:
— Чого ти тут стоїш? Заходь!
Так вона заштовхала мене всередину. Там я побачила невеличкий зал для вистав. Стільчики для глядачів стояли у декілька рядів, а на сцені сидів мій батько. Він був у образі короля й виконував арію важким-важким басом. Я так і сіла на перший ліпший стільчик. Звичайно, він мене бачив, але ніяк не реагував. Він був справжнісіньким артистом!
Після репетиції ми з татом купили морозиво й весело йшли додому. Тепер я розумію, чого мама назвала театр коханкою, просто вона ревнувала його до його захоплення, адже він завжди повертався додому радісним та веселим.