Перейти до вмісту

Моя мати спортила моє життя, я хотіла, щоб її не стало, вона продала мені іншим чоловікам за гроші та весь час гуляла

Щовечора, перед тим, як лягти спати, Іванка подумки просила Господа, щоб мама перестала пити, щоб тато знайшовся, щоб вона змогла закінчити школу і поїхати зі своєї маленької хатини у велике місто.
Того часу, коли ненька голубила і цілувала її, Іванка не пам’ятає. Батько поїхав на заробітки і пропав, коли дівчинці і двох рочків не було. Рік мама Зойка ще трималась. А потім все частіше стала у чарку заглядати. І коли посоловілими очима натикалася на переляканий погляд голубих оченят малої доні, спочатку відчувала сором, каяття. Але з часом це минуло. І, крім роздратування та гніву, Іванка у неї інших почуттів не викликала.

А коли дівчинка не мала ще й чотирьох років, Зойка стала її бити.
– Їсти, с…, хочеш? А де я тобі возьму, грошей на тебе не напасешся, – примовляла, шмагаючи широким батьковим ременем.
Часто, щоб не потрапляти під гарячу руку, дитина ночувала у хліві, зарившись у сіно. Одежина в Іванки завше була з чужого плеча. Сердобольні сусідки хто від своєї дитини віддасть, а хто і на гуманітарці бідовій дівчині щось купить. Скільки себе пам’ятає, зимового одягу в неї не було – морози переходжувала у легкій курточці та кедах.
А коли Іванка пішла до школи, то життя взагалі не стало: вчителі її шкодували, а однокласники ставилися з презирством, як до непотребу.

Бувало таке, що викликали матір до школи, погрожували, що заберуть дівчинку в інтернат, але далі слів не доходило. Ніхто в селі не взяв на себе труда подзвонити у соціальні служби.
Уже з восьми років Іванка стала приносити до хатини копійку: зі сльозами на очах сідала вечорами і вишивала маленькі серветочки, вкладаючи у них гіркоту своєї долі. Потім їхала у райцентр, продавала їх за копійки. А мати відбирала і той мізерний заробіток та пропивала.

Найстрашніше сталося, коли Іванці виповнилося 13 років.
Того вечора у їхній хаті звично зібрались якісь мужики. Село було недалеко від районного центру, і до матері частенько звідти навідувалися «на вогник». Стояла пізня осінь, у хліві стало холодно, й дівчина вирішила прошмигнути у кімнату так, щоб її не помітили. Та в сінях перечепилася за якусь брудну каструлю, і вся «чесна» захмеліла компанія враз повернула свої голови.

– А хто тут у нас такий хороший, – просюсюкав один дядько, підштовхуючи Іванку в тісну кухню.
– Де у нас тут стакан чистенький? – заметушився інший.
– Я пити не буду, – зиркнула з-під лоба Іванка і пройшла у кімнату.
– Гидує, – прошипіла мати, а компанія далі продовжила гулянку.
Іванка думала, що про неї всі забули, залізла під перину та задрімала.
Вночі дівчина прокинулася від того, що один з «гостей» грубо стягував з неї одяг, при цьому закриваючи долонею рота. Другий, сопучи і гикаючи, утримував її руки.

Вона пробувала вивернутися, покликати на допомогу матір, але коли почула, як та, гуркочучи склянкою, ледве перевертала язиком до свого знайомого Санька: «Ти… це… давай наливай, потім до Іванки йди… Чуєш, Санька, спочатку плати… обіцяв же налити…», то зрозуміла, що у пастці.
Троє п’яних чоловіків по черзі заходили до неї тієї ночі, а мати спала за столом із чаркою у руках.
Вранці, коли чолов’яги трохи протверезіли, той, кого називали Саньком, люто глипнув на заплакану і злякану Іванку та пригрозив: «Тільки кому вякнеш – задушу… Зрозуміла?»

Іванка мовчала. Від сорому вона не знала, куди податись. Як злякане звірятко, щовечора підходила до вікна, прислухалася, чи є у матері «гості», і якщо там гульдибасили – не заходила. Перину перенесла до хліва і тут у яслах мостила собі лежанку.
Так минулася зима. Якось навесні, коли вже було тепло, біля їхньої хати пригальмував автомобіль. У ньому сиділи чоловіки. Мати вийшла до них, поговорила. Поки вона йшла назад у хату, Іванка серцем відчула неладне.

– Вмийся, одягнися і йди в машину, – змірявши дочку байдужим поглядом, сказала Зойка.
Дівчину охопив страх.
– Мамочко, не треба, не відпускай! – впавши на коліна, почала благати дитина. Вона намагалася схопити материні руки, цілувати їх, але Зойка була невблаганна.
– Нам жерти немає що, а ти тут викобенюєшся! Не убуде з тебе! – давши кілька стусанів, вона силоміць вивела з хати Іванку і підвела до машини.

Читайте також: Я любив Тамілу зі школи та думав, що вона мене чекає і візьму її заміж, поїхав на заробітки, щоб дати її усе, а вона стала дівчиною по виклику, я був шокований

– Все як домовлялися, – запопадливо сказала товстому чоловікові на передньому сидінні.
Коли Іванку заштовхали в авто, Зойці через вікно передали пакет – у ньому були продукти і дві пляшки самогону.

Історія повторювалася декілька разів, коли у Зойки «труби горіли». А Іванка не знала, кому розказати, у кого допомоги просити – стидоба ж бо яка!
Машину зі сторонніми чоловіками, яка заїжджала до Зойчиної хати протягом літа, у селі запримітили. По закутках почали шушукатись і скоса поглядати на дівчину. У школі ж учитися стало зовсім нестерпно.

Однокласники сміялись і прямо в очі називали Іванку шльондрою. А коли група прищавих підлітків затисла її в кутку і намагалася залізти під спідницю, дівчина зрозуміла, що в школу більше не піде.
Вона вирішили втекти. Три дні Іванка микалась у райцентрі, поки не наткнулася на «друзів» матері. Ті запхали її у машину, і лишили у лісі недалеко дому.

Мати за волосся приволокла дівчину всередину і почала крити її матами як могла – тільки слина летіла з губ.
З дитячих уст з болем вирвалось: «Я хочу, щоб тебе не стало!»
А через декілька днів дівчина підслухала розмову матері із заїжджим «боровом» – так вона про себе називала товстого дядька з переднього сидіння.
– Точно 200 «зелених» даси? – жадібно запитала матір.
– Та точно, дам, але документи треба чікі-пікі оформити, щоб на границі не придерлися. Їй же 15 нема.

Іванка мало не зомліла. Вона не спала цілу ніч, а на ранок прийняла рішення: вкоротить собі віку. І навіть дату призначила – день свого народження.

15 років Іванці виповнювалося 20 жовтня. Вранці дівчину розбудив ласкавий промінчик сонця, який дивом пробився у кімнату крізь немите вікно. Вона ледь йому всміхнулася. Встала, вмилася, вийшла на вулицю. Пройшлася до магазину: цукерок захотілося, могла себе побалувати, адже заховала від матері кілька гривень. Від наміру свого відступати не думала: все має статися ввечері, коли Зойка нап’ється і засне. Уже й мотузка у хліві лежала, сіном прикрита.
Коли зайшла до хати, подивувалася: чого це мати лежить і досі не побігла похмелятися? Підійшла ближче– і заклякла. Зойка лежала та не дихала.

За підводою із Зойчиною труною ішла одна Іванка. Ані чорного вбрання, ані сліз на обличчі. «Вільна, вільна!» – тільки й стукотіло у скронях. А через три тижні у село приїхав батько: його знайшли соціальні служби, які не знали, чи віддавати дівчину в інтернат. Чоловік вирішив забрати доньку із собою.