З мамою жили не багато, але і кінці з кінцями не зводили. Особливо вона мене не балувала.
І була у мене сестра двоюрідна Юля. Разом з нею ми на малювання ходили.
Навчалася я в школі, яка знаходилася в іншому кінці міста, їхати на трамваї – 40 хвилин в одну сторону. Сестра жила в трьох хвилинах від моєї школи і я часто, після уроків, забігала до неї.
Ми базікали, пили чай і їхали на заняття в художню школу. По дорозі обговорювали найактуальніші новини нашого підліткового життя.
Вона ніколи не говорила, що соромиться мене. Хоча, мені самій часом було не комфортно від того, що одягала мама мене так, як дозволяли кошти. По дорозі, про гарний одяг й не йшлося. Зате завжди чиста і акуратна.
Моя тітка, проте, отримувала хорошу зарплату, а дядько мав невеликий бізнес. У сестри було все те, про що я і не мріяла.
Варто було нам увійти в художню школу, Юля змінювалася. Вона відходила від мене, роблячи вигляд, що ми прийшли не разом.
Поки чекали початку занять, Юля стояла осторонь з найкрутішими дівчатками, сміючись з ними. Над нами, хто не входив до їхнього кола «чітких дівчат».
Мені було наплювати на їх думку, хоч і ображало поведінку сестри. Іноді, я питала, навіщо вона так робить. Але Юлька відмахувалася, говорила, що вони її подруги.
Коли ми їздили на виставки, Юля завжди підходила до мене і говорила:
– Ну ти ж розумієш, що в поїздці не зможу з тобою спілкуватися?
Я лише знизувала плечима, з іншими дівчатами легко знаходила спільну мову, вони були добрішими і завжди раді допомогти.
А потім, до нас в художню школу прийшла Мілана. Висока, струнка, з дуже різким характером. Вона відразу позначила старої зграї, хто тут головна. І почався жорсткий відбір в коло «обраних».
Так, в мить, картина змінилася. Справа в тому, що сестра моя була повненька. І перша потрапила в немилість до Мілани.
Мілана висміяла її при старих «подружок», яка опускали очі і натягнуто сміялися, щоб не гнівити нову командирку.
На наступний день, я прибігла до сестри, хоча в художню школу йти не потрібно було. Та розплакалася, від образи, обіймаючи мене. Опинившись в шкурі неугодних, Юля відчула, як це, бути серед лузерів.
Я заспокоювала сестру, розуміючи, що, чим вище ти сидів, тим болючіше падати. І той, хто звик до глузуванням, обріс вже панциром байдужості. І жарти злі не зачіпають так.
Той момент став переломним. З того часу, Юля, в будь-якій компанії, спілкувалася зі мною, як і з усіма.