Перший раз я вийшла заміж за хорошого чоловіка. Ми дуже любили один одного, жили у злагоді та мирі. Але щастя тривало, до народження нашої донечки Оленки. Уже після появи дитини, чоловіка ніби підмінили, йому все не подобалось і його все дратувало. Він став дуже часто кричати на мене та звинувачував мене у всьому. Коли я зібрала речі та йшла з дочкою від нього, то він мені декілька разів повторив, що з дитиною я буду нікому не потрібна. Але напевне я заслужила щастя, і життя мені подарувало Андрія.
З Андрієм у нас все швидко закрутилося і його зовсім не лякала дитина від першого шлюбу. З дочкою він швидко знайшов спільну мову. У нас все було добре, поки не вмішалася мама Андрія.
Тетяна Петрівна, моя свекруха, коли дізналась, що син почав жити з розведеною дівчиною та ще й з дитиною, ледь не збожеволіла. Як її рідний синок міг таке зробити? Хіба з жалості до мене, звичайно. Мою дочку, вона просто не переносила, могла говорити її образливі речі про те, що вона тут чужа і її тут не місце, а мені про те, що я ніхто і буду ніким, доки у нас з Андрієм не буде спільної дити.
Попри всі її образи, я намагалася ставитися до неї з повагою, але останнім часом мої нерви здаються. Тепер вона почала приїжджати до нас додому, квартира моя, і залишатися ночувати, і коли дочка зайде до тієї кімнати, де є свекруха, то вона кричить: “Забери свою дочку! Чому вона ходить по всій квартирі? Що вона у тебе невихована і нічого не вчиться й не знає?”.
Нерозумію я своєї свекрухи. Чому вона кричить, тому що дочці всього 4 роки та вона у себе вдома, тобто може ходити, де хоче. А Андрій весь цей час мовчить, хоча й раніше зупиняв свою маму, коли та починала ображати мене чи Оленку.
Одного разу вона взагалі сказала Андрію, що якщо Оленка буде тут, коли вона приїде наступного разу, то вона більше ніколи сюди не приїде. Хіба це адекватно? Як мені далі з цим жити?