Мої батьки кажуть, щоб самі думали про власне помешкання. Їм же ніхто квартиру не дарував.

У мене вже є одна дитина. Готуюся до появи другої. З побутовими питаннями звикла справлятися сама. Я фізично витривала. Загартувалася з однією дитиною. Думаю, що і другу зможу потягнути без сторонньої допомоги.

Суть проблеми полягає в житловій площі. Поки що не можу собі уявити, як ми вчотирьох помістимося в однокімнатній квартирі. Дітям потрібен простір. Особливо, коли почнуть ходити. А в нас можна буде хіба що літати – проходи заставлені диванами.

Мої батьки живуть у трикімнатній квартирі. Навіщо їм такі апартаменти? Я попросила їх помінятися. Вони категорично відмовили. Щоб зацікавити їх, була згідна навіть віддати власний автомобіль. Усе одно не погодились.

Читайте також Син віддав маму в будинок для людей похилого віку, в нього не було часу доглядати за нею.

-Гаразд, – кажу, – віддайте нам дачу. Внукам треба свіже повітря.

-Ні!

Я навіть на них трохи розсердилася. Бо внуків хочуть, а от допомогти якось зовсім не бажають. А діти на асфальті здорові не виростуть.

Про свекруху й говорити не хочеться. У неї була двокімнатна квартира, яку вона поміняла на дві однокімнатні. Одну з них подарувала дочці.

Мої батьки кажуть, щоб самі думали про власне помешкання. Їм же ніхто квартиру не дарував. Розумію, що треба якось самому навчитися викручуватися в цьому житті. Але з малими дітьми не дуже розженешся. Одна надія на чоловіка. Може, поступово вдасться нам накопичити на більше помешкання. Бо розраховувати на когось – це марна справа!