Історії

Мої батьки забрали в мене кохання, і видали за вдівця, і на старості літ я зустріла свого Миколку та все ж було пізно, пів століття пройшло а я була нещасна

Село гуло від новини: розписалися і навіть повінчалися у церкві стара вчителька та східняк, який несподівано повернувся до рідної хати. І хоч люди пригадували, що замолоду вони дуже любилися, все ж перемивали їм кісточки: як не соромно – обом уже сімдесят стукнуло! Та недовго село «тішилося», бо вже за тиждень «горювало» від нових пліток. Батьки посватали дочку за вдівця.

Микола і батько разом вернулися з війни. Мати не могла натішитися: син живий-здоровий! Бо чоловік, хоч прийшов додому наприкінці війни, згас від запалення легенів. Тож на Миколині молодечі плечі лягли всі домашні клопоти, адже у хаті було ще дві незаміжні сестри. А Ганна, поки дочекалася батька з війни, і сіно косила, і за плугом ходила. Чоловіків у селі було мало: багато загинуло, а хто й вернувся з фронтових доріг, то був калікою – без руки, без ноги. От і доводилося дівчині тяжко працювати з ранку до смерканку, бо ж у хаті було ще троє дітей.

Ганя, взувши дідові чоботиська і накинувши на плечі старого кожуха, поралася по хазяйству. Так тяжко гарувала б і далі, якби на дорозі за селом її не стрів Микола. Він був старший на кілька літ. Ще коли до війни разом на пасовище гнали корів, сором’язливо ховала погляд, так він їй подобався. А тепер он який ставний хлопець! І він, побачивши її, неабияк здивувався: – То ти? Ганя? Бач, яка гарна стала! Пам’ятаєш, як ти в лісі корову згубила і причитала? – згадуючи минуле, розсміявся. Погомоніли про те, про се. Запанувала мовчанка. Ганя вже було рушила йти до села, як Микола схопив її за руку і стиха промовив: – Помниш, я казав, що женюся на тобі?.. Помниш?.. Перелякано дивилася на Миколу, від його пронизливого погляду робилося млосно.

Вирвавшись з його міцних обіймів, кулею полетіла по запиленій дорозі, не озираючись. – У неділю сватів жди-и-и! – крикнув їй навздогін. І хоч те заміжжя стало як грім серед ясного неба, була найщасливішою! Забувши, чого йшла на поле, на крилах полетіла додому сповістити таку радісну новину. Та мати, почувши це, аж у долоні сплеснула! – А як ми з батьком? Як діти? – запитала плачучи. – То що мені, мамо, вік дівувати? – зі сльозами перепитала Ганя. – Викинь дурне з голови, бач, чоловіка їй захтілося! – голосила ненька. Та тут з печі кволим голосом озвалася старенька бабця, що завжди любила старшу онуку: – Ану ша! Не переч, Надько! Хай йде, поки беруть… І так уже стара дівка, двадцятка минула.

– Не буде він твоїм чоловіком! – грюкав кулаком по столі батько, ховаючи погляд. – Не підеш за бідового сироту! Минув рік відтоді. Ганя з Миколою не одружилися – її батьки заборонили. І наказували не зустрічатися. Та як у маленькому селі не побачитися закоханим? Коли в сусідів у неділю вигравала скрипка і дівчата затягували пісню, йшла туди і Ганя. Ноги самі несли на вечорниці і Миколу. Тільки їм було відомо, про що говорили один одному зажуреними поглядами. Коли стрічалися на вулиці, то озиралися навколо, аби ніхто не помітив і не розповів батькові. Таємно бігали на річку, щоб побачитися хоча б якусь хвильку.

Вдома ж Ганя брехала, ховаючи від сорому очі, що йде відвідати бабу на хутір. Отака була їхня любов… Одного дня, коли батьки поїхали у сусіднє село, дівчина крадькома побігла до хлопця на берег річки. Під вербами, що густим віттям затуляли молодих від чужого ока, вони цілувалися і плакали: не судилося стати їм парою. – Прости мені… – шепотіла Ганя. – Тато з мамою самі поїхали свататися до вдівця – голови колгоспу із сусіднього села… Отаку долю хочуть мені рідні… Усе життя носив фото дівчини біля серця. Раптово померла Миколина мати.

Лишився сам у хаті, бо заміжні сестри поїхали на схід шукати роботу. Вирішив і собі податися до них, бо розумів, що їм з Ганею ніколи не бути разом. Звідти ще написав їй листа в надії: а раптом її батьки змінили гнів на милість? Та відповідь була гіркою: «Я вже засватана за вдівця. Знайди собі добру дівчину, женися. Забудь мене». Відтоді більше нічого не знав про дівчину. Погорювавши, одружився зі східнячкою Люсею. Та за цілий вік дітей не мали. Хто був причиною – у той час не дізнавалися.

Читайте також: Моя мати на старості найшла якогось альфонса, коли не поїде до нього в гості все приїжджає не з подарунками, а гола-боса. Я почала переживати, що ж то за кавалер такий жебрак, та прийшов час мати сама зрозуміла, що пора геть лишати його

І хоча Микола був для жінки добрим чоловіком, все життя у кишеньці біля серця носив маленьку фотокарточку, на якій Ганя сором’язливо усміхалася, тримаючи в руках польові ромашки. Люся страшенно ревнувала його до тої невідомої западенки, просила викинути «дурь» з голови. Одного разу, коли Микола спав, витягнула той знімок і довго вдивлялася у ненависне обличчя суперниці. А тоді спересердя стала рвати фотографію. Кинувшись зі сну, Микола силою схопив Люсину руку і зі злістю прошипів: «Не смій!» Зібрав з підлоги пошматоване фото, склеїв його й далі носив як найдорожчу річ біля свого серця.

Минуло півстоліття. Давно померла Миколина дружина, сестри мали сім’ї, дітей, а він жив сам, як палець. І зовсім випадково у поїзді, коли їхав до Києва на зустріч з ветеранами, зустрів колишнього односельчанина. Звісно, не міг не запитати про свою Ганю, яку згадував чи не щодня. – Перед весіллям той вдівець чогось помер. Заміж вона так і не вийшла! – ошелешив Миколу давній знайомий. – Все життя вчителювала. Батьків її давно уже нема, тепер живе сама… Від такої звістки з Києва на крилах полетів на рідне Полісся.

Коли зайшов до Ганниної хати, схилився на одвірок і не міг переступити поріг. На нього дивилися сумні очі колишньої коханої. Довго мовчали, змахуючи сльози… І лише тоді розповіла правду, яку приховували від неї рідні. Уже перед смертю батько, цілуючи Ганнину руку, просив у неї прощення. Адже розміняла п’ятий десяток, а пари так і не мала. – Прости, дочко, – важко ковтав гіркі сльози. – Ми мали бути у списку на Сибір, бо мій брат був з хлопцями у лісі…

Думали, підеш за голову колгоспу, то нас не зачеплять… А він чогось вмер… Помниш, я тоді зразу у колгосп здався… Бач, не вивезли нас, а життя тобі, дитино, скалічили… Прости… І хоч сивина давно посріблила їхні голови, наступного ж дня пішли у сільраду і розписалися, а повінчалися у найближчу неділю. Чого ще чекати? У них кожен день на рахунку. А за тиждень усе село знову загуло: несподівано померла Ганна Іванівна! Не витримало серце переживань, несподіваної зустрічі. І хоч доля вділила бути разом так мало часу, свої останні дні жінка прожила щасливою людиною…