Історії

Ми з чоловіком дуже хотіли діток, та я не могла народити, і попросила свою мати нам допомогти вона була у нас не старою – тож надія була на неї, тепер я щаслива мати та сталося горе мати нездужала і хотіла щось сказати мені та не встигла

Марічка щовечора дзвонила мамі з Угорщини. З цікавістю розповідала про навчання, про те, як працює волонтером у дитбудинку. І одного вечора таємниче зашепотіла по телефону:
– Мамцю, я знайшла хлопця, він кличе мене заміж.
– Хто, угорець?! – жінку ніби окропом облили – дуже не хотілося зятя-іноземця.
– Ні, Славко наш, теж студент, з Тернополя.
– Ти сказала йому про себе? Не втаїла? – стала допитуватися.
– Мамцю, все розказала! Він мене і такою візьме!..

Коли Марічка закінчувала школу, так різко заболів живіт, що мусили викликати «швидку». Все обійшлося, а от повне обстеження геть змінило життя.
– На жаль, ситуація невтішна, – почала лікарка. – Твоя мама під час того, як носила тебе перехворіла, очевидно, краснухою або іншою небезпечною хворобою. У тебе, Марічко, ніколи не буде дітей…
Галина і чекала, і водночас боялася того дня, коли дочка скаже про заміжжя. Домовилися: якою гіркою не є правда, жених повинен знати, бо негоже починати сім’ю з обману. Якщо справді любить, зрозуміє і все одно одружиться. Якщо ні – така, значить, доля… І от Марічка запевняє, що Славко на все згоден. Значить, любить. Але чи надовго його вистачить, якщо вдома не лунатиме дитячий щебіт? Поживемо – побачимо…

Від Марійчиного весілля минуло п’ять років. Правдами-неправдами таки лишилися обоє в Угорщині. Дітей, як і пророкували лікарі, не було. Дочка все частіше плакала в трубку. Коли мати питала, чому сльози в голосі, відповідала просто: «Нема настрою…» І наперед забігала: «Не подумай, зі Славком у нас все добре. Просто хочеться дитинку…»
Одного вечора донька повідомила, що незабаром приїдуть. Одразу по приїзду Галина відчула, що Марічка з чоловіком якісь не такі: підозрілі, насторожені. Не наважувалася лізти в душу – то їхні сімейні справи. Але одного дня таки про все дізналася. Вечеряли, якось розмова не клеїлася. Неприємну мовчанку порушила Марічка:
– Мамцю, ми вирішили зі Славком завести дитину.

– От і добре, – зраділа.
– Зачекай… Скажеш, чи то добре… Слухай… У Європі або всиновляють – ми чужих не дуже хочемо, або використовують сурогатне чи штучне материнство – це нам не по кишені. Ти знаєш, що таке сурогатне?
– Угу, – кивнула Галина.
– Лікарі нас обнадіяли: є ще один варіант, – продовжувала донька. – Дитину нам може народити рідна людина…

– Як це?! – Галина одразу й не второпала, що каже донька.
– Мамцю, – Марійка подивилася в очі і взяла за руку, – народи нам дитину… Ти ще не стара…
Галину ніби хто окропом обдав! Перелякано дивилася то на доньку, то на Славка – він одразу відвів погляд. Мить мовчала, а тоді до неї дійшло: це що, треба переспати із зятем?!
– Ви що, діти, геть подуріли у тій Європі? – на тому розмову закінчили.

Читайте також: Катя пройшла в житті багато незгод, перший чоловік покинув з дітьми, другий був п’яницею, думала з третім повезе та все ж казали, що має коханку у місті, важко було її з п’ятьма дітьми

Але Марічка не здавалася: щодня пояснювала мамі, що це єдиний шанс. Зі сльозами просила, молила, запевняла, що Славко заради неї згідний на все. Та Галина червоніла із сорому: «Ти уявляєш, на що мене штовхаєш? Ні – і все!» Ночі не спала, все обдумувала різні рішення. До болю у серці шкодувала доньку, а от зважитися переспати із зятем ніяк не могла. І раптом їй прийшла думка…
Вранці з опухлими від недоспаних ночей очима покликала доньку.
– Вибач, але мені треба сам на сам поговорити з твоїм Славком… – відводила погляд, бо сором застилав очі. – Ще одна умова: після цього ви їдете в Угорщину, аж поки не народиться дитя…

Про що говорили теща із зятем, Марічка здогадувалася, та не допитувалася. Як-не-як і чоловіка, і маму ставила у незручне становище. Але Славко вийшов від мами не такий понурий та мовчазний, як був раніше, навіть зрадів тещиній «ідеї» та останні дні ходив веселий. Без Марічки їздили по клініках, здавали аналізи, проходили обстеження. Як і домовлялися, відразу після «того» молоді поїхали в Угорщину. Мамі мала допомагати в усьому розлучена Марійчина сестра – вона вигляділа своїх двох дітей.

А вже через дев’ять місяців почули радісну звістку: народився довгожданий синочок! Як цьому тішилися молоді батьки, а особливо Славко. Відтепер має справжню сім’ю – дружину, яку любить понад усе, і сина. Що ще треба для щастя?

Минуло відтоді сім років. Малий Орест вже пішов до школи. Але усю родину накрила чорним крилом звістка про мамину смертельну недугу. Марічка не могла всидіти на місці, коли в Україні горе з мамою. Її підтримав Славко, і вони разом поїхали додому.
…На ліжку лежала висохла і змучена хворобою мама – якби не блакитні очі, годі було її пізнати. Від скрипу дверей вона їх розплющила, ледь всміхнулася, рукою вказала на стільчик поряд.
– Доцю… я так чекала тебе… хочу висповідатися… – кожне слово їй давалося важко.
Від цієї фрази Славко пересмикнувся, на шиї від хвилювання заграли жили. Широко відкритими від несподіванки очима чекав, що теща скаже далі.

– Я тебе обдурила… тоді… коли… – раптом Галина важко вдихнула повітря і… змовкла. Заснула вічним сном.
– Мамо, мамо! – Марічка тормосила неньку, ридала, плакала. Від усвідомлення, що її вже нема, якось повз вуха пролетіло, у чому вона мала зізнатися.
– Заспокойся, люба… – Славко ніжно гладив дружину по плечах. Йому аж відлягло від серця – добре, що теща не встигла сказати.
А Галина хотіла відкрити таємницю: малого Ореста народила не вона, а… Марійчина сестра. Їй мати віддала усі гроші, які лишила донька.