Життя рідко складається, як ми би хотіли. Так і в Степана Олексійовича вийшло, що досить рано він почав виховувати дочок, Ірину та Світлану, один. Чоловік сам займався великим господарством, підтримував в порядку будинок, до того ж продовжував ходити на роботу. Все ж таки додаткова копійка зайвою не бувала. Та невдачі з дочками пригнічували чоловіка. Вони нічого вдома не робили, цікавились лише вечорницями, ще й не ладили одна з одною завжди.
Лагідними та улесливими дівчата були лише, коли їм потрібні були гроші на нові забаганки. Та й то ненадовго. Вони настільки рідко допомагали батькові, що в пам’яті закарбувався кожен із цих моментів. Ірина відмовилася готувати вечерю, поки не отримає кошти, а Світлана поралась в городі тільки за винагороду. Проте як тільки вони отримували бажане, одразу покидали всю почату роботу.
Одного разу до них в гості завітала Галина Олексіївна, яку рідні називали тітка Галя. Вона приходилась рідною сестрою Степану. Здивуванню тітки не було меж, коли вона побачила, що святковий обід приготував батько, а не дорослі дочки. Обидві вийшли з кімнат, коли їжа уже була на столі. Ірина перша почала вже тягнутись до печені, коли тітка Галя забрала від неї тарілку: “Вас батько не вчив вітати гостей в домі?”. Іра глянула на неї з-під лоба: “То ніби ж привіталась. Тітко, Ви певно не почули”. Та й Світлана почала своєї: “Так, я пам’ятаю, що вітались”. Але тітка твердо стояла на своєму: “За столом мають право сидіти лише дорослі, а діти — потім”.
Світлана скривилась “Починається! Ми вже виросли, щоб вчити нас”. Тітка продовжила: “Дорослі ви тільки по документах, а така поведінка притаманна лише маленьким неслухняним дітям. Мені батько все розповів. Обидві ледацюги повиростали. Все дорослі дівки, а навіть порядок в домі тримати не здатні. Ще й роботи знайти не можете, у батька на шиї сидите. Тому за цим столом будуть сидіти ті, хто на нього заробив. А після ви все приберете і помиєте. Я вас жаліти не збираюсь ”.
Степан Олексійович лише червонів, та від сорому і слова не міг промовити. Ірина перша встала і плачучи побігла на вулицю. Трохи подумавши, Світлана теж пішла в свою кімнату зі шматочком пирога. Галина тепер з докором дивилась на брата: “Степан, то як же це так? Хіба мати наша так вчила дітей виховувати? Я розумію, що матір рано втратили. Але далі так не можна. Вони ж нічого не вміють”.
“Галю, я знаю це все… — відповів Степан. — Та шкода мені їх. Повиходять заміж, то ще наробляться. Правда, вже не справляюсь я з усім. Але треба ж якось крутитись”. Галя підтримала брата: “Добре, я знаю, що робити треба. Залишусь у вас на місяць, якраз вистачить. Ви з покійницею завжди були як бджілки, просто до дівчат треба підхід знайти”.
Наступного дня тітка спозаранку прийнялась замішувати на хліб. Світлана як завжди тикалась по хаті без діла і зацікавилась тітчиною роботою. Зупинилась в дверях і дивиться мовчки. Тітка запримітила її і сказала: “Підходь, теж спробуєш з тістом погратися”. Та в Світлани нічого не виходило, тісто липло до рук, вся голова була в борошні. Тітка посміхнулась і показала як правильно потрібно руку тримати, скільки борошна досипати. Світлані дуже сподобалось, і вже через годину формувала смачні пироги з яблуками. На вечір всю хату заполонив аромат свіжого хліба, а на столі красувалась ціла гора рум’яних пиріжків. Племінниця з тіткою вперше присіли за все день. Так і розмова тиха почалась.
“Коли твої мама з татом одружились, жили спочатку у нас. Ми ще зовсім молоді були. — згадала тітка Галя. — Одного разу ми з твоєю мамою пішки в поле буряки сапати. Хотіли бабусі допомогти. Тільки почали, може рядів зо два пройшли, як в мене сапа зламалась. От я і пішла додому, щоб батько відремонтував. Але їх з мамою не було в хаті, кудись поїхали. Я давай по сусідах бігати, думала, позичить хто свою. Але в одних теж поламані всі були, інші так само в полі працювали, когось зовсім не було вдома. Аж дійшла я до коваля нашого, і він згодився полагодити її. Та це ж час потрібен
. Повернулась я до буряків через декілька годин. Хотіла ще ряд пройти, та й забрати матір вашу назад, щоб завтра все закінчити. Як приходжу, а її немає. Я туди-сюди пройшла, ніде нема. Але бачу в іншому кінці поля біля лісу якась пляма біла маячить. Аж злякалась спочатку. Дай, думаю, ближче підійду і гляну. Підійшла, а це Таня! Мало того, що сполола наші всі буряки, то вже і на сусідські перейшла. І сама того не помітила. Я вже стала біля неї, щоб ряд дійти. Та все одно не встигала. Я більше не зустрічала таких хвацьких до роботи жінок.
Світлана слухала, затаївши подих. І раптом запитала: “Тітко Галю, якою вона була? Я зовсім нічого не пам’ятаю”. Тітка, посміхнувшись, погладила її по голові: “Вранці продовжимо, люба, в мене багато історій є. Але вже пізно”. Світлана прокинулась найперша, напекла млинців і прийнялась до прання на вулиці. Ірина підбігла з круглими очима: “Ти чому її слухаєш?”. А та їй відповіла: “Не слухаю, а сама взялась. Знаєш ,Іра, татові одному важко. Треба допомогти йому. То давай, снідай, і підемо в город до картоплі, вся вже заросла.”
В обід тітка Галя дістала стару швейну машинку і почала шити нові фіранки на вікна. Ті, що були, вже розповзались в руках. Світлана перша попросилась її навчити. А Ірина з роздратуванням і собі пішла. Надворі було спекотно, тому працювали в домі, де прохолодніше. А дівчатам так це діло сподобалось, що до вечора ще й простирадла нові зладнували. Поки шили, тітка їм багато про маму розповідала, якою майстринею вона була, усіх за пояс затикала своїми вміннями. Сестри вже забули коли отак сміялись від душі.
Ввечері, поки дівчата прибирали на кухні і ревізію в коморі проводили, Степан Олексійович почав допитувати у сестри: “Галю, розкажи свій секрет. Як тобі вдалось їх зацікавити домашніми справами? Ще й тижня не пройшло, а я дітей не впізнаю, такі вправні та завзяті стали”. Тітка Галя підморгнула: ”Нічого дивного в цьому немає. Вони молоді жінки. Їм приклад гарний потрібен. А з кого ж його брати, як не з матері? От я і вчила їх тому, що мама їх вміла. От і зацікавились вони. А Таня була гарною дружиною і матір’ю, то й вони такими стануть