Ми з Андрієм дозволили собі узаконити наші стосунки, не повідомивши нікого про це дійство. Мені тридцять один, Андрію тридцять п’ять. Ми вже декілька років живемо разом. Ідея одружитися виникла якось спонтанно, без лишніх заморочок. Ми дивились романтичний фільм, і Андрій просто встав з усмішкою на одне коліно, і промовив ці щирі слова:
“Виходь за мене!” Я, звичайно ж, відповіла: “Так”. Все було так невимушено, словом, так, як я того й хотіла. Того ж вечора нам і спало на думку організувати все потайки. Зробити цей незабутній день лише “своїм”. Ми подали документи до РАЦСу, і стали чекати свого дня.
Ми навіть не сказали батькам та братам та сестрам, лише свідкам, якими були наші спільні друзі. Ми оголосили про свій новий статус лише тоді, коли були, чоловіком та дружиною.
Наше весілля було лише формальністю, ми не хотіли нічого великого та кричущого, жодного пафосу. Ми домовились зі свідками, і після церемонії просто поїхали в кращий ресторан на обід, і всі були щасливі.
Ми не заморочувались на рахунок одягу (джинси та футболка). Ми не мали справи з подарунками, гостями, організацією… Нічого подібного. У нас була лише дата, обручки і свідки. Як на мене, це було ідеальне весілля.
На жаль, жоден з батьків не може нас пробачити. Вони відчувають образу через те, що ми навіть не повідомили їм, що хочемо одружитися. Кажуть, що щось подібне не робиться з батьками, це пік хамства.
Можливо, ми інше покоління, або я не знаю. Я не думаю, що в цьому є щось погане, весілля – це наше свято, і ми не зобов’язані повідомляти про це когось, включаючи найближчих родичів.
Незважаючи на те, що ми вже з Андрієм сім’я, мені важко сприймати косі погляди наших батьків. Я не знаю, як пояснити їм, що це не було спрямовано проти них з нашого боку.