Після відходу бабусі залишився великий будинок в передмісті, який вона заповідала мамі і нам з братом. Вирішили, що ми його продамо і купимо всім по однокімнатній квартирі. Всіма питаннями за заповітом і продажею будинку займалася мама.
Вийшло так, що в цій схемі я виявилася слабкою ланкою – мама вирішила купити брату (і оформити на нього) трикімнатну квартиру, а мені дісталася малосімейка в 22 квадрата.
Я в той час була у від’їзді і не дуже вникала в те, що відбувається. Та й як я могла не довіряти власній матері! Мама живе з вітчимом в його двокімнатній квартирі, дітей у нього немає і інших близьких родичів теж. Брату вона купила трикімнатну з розрахунку, що одна кімната буде її, але я-то розумію, що все це тільки розмови.
– Я все зробила правильно. У Павлика сім’я, двоє діточок. Вони ж не можуть тулитися всі у однокімнатній квартирі. Ти сама головою то подумай, – сказала мені мама, коли я почала обурюватися через такі розклади.
Але чому мене навіть ніхто не спитав. Всі все вирішили за мене. Мені всього 26 років, і я також, рано чи пізно, вийду заміж, і у мене будуть дітки. І що тоді? Мама подасть мою і Павлика квартиру, і купить нам обом однакову? Я ж то розумію, що вже нічого не поміняється.
Павло просто натиснув на мамину жалість, мовляв, у нього, дружина, дитина і йому потрібна велика житлоплоща. А мені-то навіщо – я
незаміжня, вистачить і такої. Це ж несправедливо! У нас же були рівні частки в спадщині!
Я знаю, що мама на квартиру брата претендувати ніколи не буде. На вулиці вона теж не залишиться – не для того заміж виходила і вибирала собі вдівця без близьких родичів. І сказати я тепер нічого не можу – адже кожен при квартирі, але все одно на душі так важко!
Ніколи не могла подумати, що зі мною поступить так рідна мати і улюблений братик! А що вже говорити про чужих людей? Як їм тепер вірити? Ну нічого, ефект бумеранга, ще ніхто не відміняв.