Валентина і Андрій – однокласники. Він – відмінник навчання, вона перебивалася з трійок на четвірки. Зате вродою Валю Бог не обідив. Тож залицяльників не бракувало. Але ні з ким чомусь довго не дружила. Все поглядала в бік Андрія, який на неї не звертав уваги.
Закінчивши школу, юнак вступив на історичний факультет університету і успішно його закінчив. На запрошення директора рідної школи повернувся з червоним дипломом додому і викладав історію. Діти від молодого вчителя були в захваті. Історія стала для багатьох улюбленим предметом.У вихідні та під час канікул Андрій Петрович ходив і їздив з вихованцями на екскурсії по історичних місцях району та країни.
Одного разу в потязі Львів- Одеса й зустрівся Андрій з Валентиною, яка працювала провідницею.
— Андрюшо, Лавров, невже це ти?! – вигукнула раптом струнка залізничниця і кинулася до нього з обіймами.
— Стривай, Фесенко, дай на тебе подивитися.О-о, тобі пасує форма!
— Мені й такий кавалер, як ти, Лавров, підходить.Чи, може, встиг одружитися?
— Та ні, все ніколи…
— Тоді посилай сватів, поки я згодна!
Якщо раніше Валентина рідко навідувалася до своїх батьків, то тепер приїздила мало не щотижня. Й таки довела Андрія Лаврова до РАГСу. До весілля, розрахувавшись з роботи на залізниці, закінчила курси з манікюру.
З доброю, інтелігентною свекрухою невістка й не намагалася налагодити дружні стосунки. Як носила дитя під серцем – почала скаржитися, що чоловікова матір псує їй нерви. Андрій пробував їх помирити – нічого не виходило. Валентина поставила умову, аби свекруха перейшла жити в літню кухню, а їм з майбутньою дитиною віддала будинок. Син знайшов компроміс: взяв кредит у банку, найняв будівельну бригаду, яка швидко перетворила сіреньку двокімнатну будівлю кухні на симпатичний котеджик з усіма зручностями. Купив меблі та на день народження вручив матусі ключі від оновленої оселі.
Читайте також: Історія про свиню, яка їла вареники. Коли Чуча продавав її на базарі ніхто йому не повірив такому диватстві
Й ще дві важливі події сталися в житті Андрія Лаврова. Дружина народила сина Руслана, а райвідділ освіти призначив його директором школи. Так зажадав, йдучи на заслужений відпочинок, його наставник Іван Іларіонович. «Хочу, — сказав, — передати заклад в надійні руки».
Валентина не зраділа призначенню чоловіка, відверто заздрила йому і часто дорікала: «Посада висока, а грошей — кіт наплакав. Ще й той пекельний кредит за літню кухню погашаєш. Набридло! З таким чоловіком доведеться самій братися за роботу».
— Та все у нас нормально з фінансами, Валюшо. Віддам кредит- ще краще буде.
— Свободи дій твоїй провідниці не вистачає, погуляти хочеться, — з сумом промовила мати. — Я ж все бачу, Андрюшо. Дитину груддю й дня не годувала, мені віддала. Ти в школі- вона дому не тримається. Добре, що зайнялась манікюром, то тепер клієнток обслуговує.
…Русланчикові два рочки виповнилось. Дуже татуся любить, чекає з роботи, а до мами геть байдужий. Вона за день буває й на руки малого не візьме. Зайнята. Заробляє кошти для родини. Хоча й копійки не витратила ні на продукти, ні на одяг дитині. « Я сюрприз готую», — якось сказала чоловікові.
Одного дня викликала таксі, завантажила валізи з речами та дитячий візок, забрала у свекрухи сина й поїхала до своїх батьків.
— Це і є твій сюрприз?- запитав Андрій, зателефонувавши дружині.
Валентина весело відповіла:
— Набрид ти мені, Лавров, разом зі своєю школою!
— А ще недавно в коханні клялася…
— І що з того? Все минулося.Ти ж неспроможний навіть сім’ю забезпечити. Я свою тисячу за день маю — спокійно без тебе проживу.
— А син?
— Що син? Поплаче та й забуде… Па-па, директоре!