Ось так іноді в житті буває, що зовсім чужі люди стають найріднішими. І приносять за собою сенс буття.

У свої 52 роки я залишився зовсім один. Живу самотньо, без дружини, дітей та онуків. Не встиг в молодості створити сім’ю. А батьки дуже далеко живуть.

Ми бачимось лише на великі свята, а інколи лише раз в рік. В сім’ї я єдиний син, родився пізньою дитиною. Вони живуть в маленькому селі іншої області. Я, звичайно, телефоную їх кожні вихідні.

 

Проте у своєму місті у мене навіть товаришів немає, не те що друзів близьких. Зранку на роботу, ввечері додому. І так з року в рік. Загалом мене все влаштовувало в такому режимі. Справжнього кохання так і не зустрів, а дітей мені ніколи не хотілось. Байдужим був до цього з молодості ще. Лиш робота приносила задоволення.

 

Читайте також Тепер у них саме така сім’я, про яку дівчина мріяла ще з дитинства, а вдома панує любов та повага.

 

Одного разу проводив генеральне прибирання в домі, почав з холодильника. Ледве витягнув з морозилки залежане м’ясо та вареники, такий собі набір одинака. Завжди після роботи заходжу в магазин по дорозі додому. Видно так і забив холодильник зайвими продуктами, що й сам не помітив. Їсти це все було противно, от і пішов з повним пакетом до смітника.

Біля під’їзду перестрів бабусю, що жила на шостому поверсі. Правда не знаю до сьогодні номер її квартири. Бабця була зовсім старенька, деколи навіть здавалось, що столітня. Виходила на вулицю вона рідко, та й то, щоб маленьку онуку на прогулянку відвести. Як завжди, привітався з старенькою і пішов собі далі. Та бабуся схопила мене за руку, хотіла щось сказати. Але я не очікував її прохання: “Синочку, віддай мені це, не викидай”. Я заперечив, адже у продуктів давно пройшов термін придатності і це могло бути небезпечним.

Але бабуся лише жалісливо попросила все ж таки віддати цей пакетик їй.

 

Звісно, я передав їй цей пакет. Бабця тримала його, наче скарб який. Я не знав що робити чи сказати. Проте запитав, для чого їй несвіжі продукти. Бабуся відповіла, що вся пенсія пішла на оплату квартири та ліків для хворої онуки. І на їжу вже нічого не залишилось. А чекати наступної виплати ще два тижні. Бабця подякувала мені і потихеньку пішла до будинку. Я теж повернувся назад. І закінчив прибирання.

 

Та ця зустріч з сусідкою сильно схвилювала мене, бабуся все не виходила мені з голови. Я довго сперечався сам із собою, та все ж зібрав таку сяку торбину з гостинцями, налив гарячого чаю в термос і пішов шукати бабусю. Лише на п’ятому поверсі схаменувся, що не знаю де вона живе. Тому піднявся на поверх вище і став стукати в кожні двері по черзі.Бабуся відкрила з моєї третьої спроби.

 

Вона видно не очікувала мене побачити, тому не одразу запросила до хати. Але швидко схаменулась і пропустила мене.

 

Квартира її була дуже маленька, проте охайна. Та ніяка чистота не сховала б затерті килими та латані штори на вікнах. В спальні відпочивала онука бабусі, дівчинка років п’яти. Хворіла маленька вже тиждень за словами бабусі. Я напоїв їх чаєм, зробив смачних бутербродів. Потім зателефонував до свого лікаря, той швидко приїхав щоб оглянути дівчинку. Прописав детальне лікування, в аптеку я й побіг одразу. Заодно їм обом накупив вітамінів.

 

На ніч забрав їх до себе, щоб бути поруч за необхідності. Бабця Галя за вечерею розповіла свою історію. В молодості була вчителькою математики. Квартиру отримали разом з покійним чоловіком, поки працювали. Обоє були з села, тому старались з усіх сил заради дітей.

Доньку часто бачили на об’їзній дорозі, коли вона торгувала своїм тілом. Можливо через це і додому ні разу не приходила. А син почав пити, бити не лише інших п’яниць, а й на матір руку піднімати. Поки одного разу не пішов п’яний грабувати магазин заради чергової пляшки. А донька через декілька років принесла їй маленьку дівчинку, зовсім крихітку, сказала, що не знає хто саме її батько і знову покинула матір. Тому Галині Іванівні довелось покинути роботу, всього за декілька років до пенсії, і виховувати онуку.

Іванка росла слабенькою дівчинкою, весь час хворіла. Через це Галина Іванівна не мала змоги піти на хоч якусь роботу. А через недостатній стаж роботи і пенсія була мінімальна. Перший час її вистачало, але потім ціни стрімко зросли і вже було скрутніше.

Пізніше бабуся помітила до того ж, що з її карти весь час пропадають гроші, але як цьому завадити не знала. А тут ще й Іванка підхопила якийсь вірус, усі кошти пішли на лікування, яке не допомагало. Вона усі запаси їжі віддавала спочатку онуці, а вже потім сама перебивалась сухарями. Та навіть думки не допускала, що можна залишити дитину одну у цьому світі.

 

Галина Іванівна дякувала мене, просила дозволити їй хоча б готувати мені вечерю, аби віддячити за мою доброту. Я відмовився, не хотів змушувати її трудитись задарма.

 

Сон не йшов до мене цілий тиждень. Я просто не міг зрозуміти, як так можна вчинити з найближчими? А я хіба кращий? Я ж так само далеко від батьків, не поруч з ними. І сім’ю не створив, бо уникав зайвих турбот.

 

Наступного дня Галина Іванівна пригостила мене смачними пирогами, ще теплими. Смачніших я ще не коштував. Наче у дитинство повернувся, так мені добре було в серці. В перші ж вихідні ми втрьох поїхали по магазинах.

Одягли маленьку Іванку на літо, оновили взуття для її бабусі. Ще ніколи я не витрачав гроші з таким задоволенням! Мені дуже сподобалось приносити радість другим людям.

 

Вже місяць як ми з Галиною Іванівною та її онукою стали найкращими друзями. Лечу додому кожен день як на крилах, бо вони мене чекають. Та й я вже не уявляю свого життя без цих дівчат! Одного разу Галина Іванівна під час вечері сказала, що кращого сина годі й бажати. Я ледь не розплакався. Ось так іноді в житті буває, що зовсім чужі люди стають найріднішими. І приносять за собою сенс буття.