В школі у Маринки було небагато друзів, та й дівчинкою вона була не звичайною. Її мама працювала у нашій школі вчителем української мови та літератури, і хоч в нашому класі уроки не проводила, її все одно всі знали. Може це і було причиною, а може ні, але Марина завжди поводилася набагато доросліше за своїх однолітків, була спокійною і дуже розумною, та і виглядала вона старшою — висока, струнка, з довгим волоссям, яке завжди заплітала в косу. Її ніколи не дражнили і не цькували, але і близько спілкуватися чомусь не наважувалися, дружила вона тільки зі мною і ще одною нашою однокласницею — Машкою.
Читайте також Пісна шарлотка
Ми були вже у старших класах, коли мама Марини захворіла. Подруга почала приходити до школи заплакана і пригнічена, а у школі з розмов інших вчителів ми зрозуміли, що мама Марини більше не працює. І Маша, і я намагалися підтримувати подружку, ще більше з нею гуляти, якось відволікати від сумних думок, але маму та її хворобу не обговорювали — вона перша не розказувала, а мені було якось ніяково розпитувати. Ми навіть про своїх мам намагалися не згадувати у розмовах, а якщо вже так виходило, то одразу опускали очі і переводили тему.
Через рік Маринина мами не стало. Тяжко згадувати той період: певний час в холі школи висів великий портрет з чорною стрічкою, можна тільки уявляти, як тяжко було дитині щодня бачити нагадування. Гуляти з нами подружка вже майже не ходила, всі хатні турботи були тепер на її тендітних плечах — і город, і невеличке господарство, приготувати обід та вечерю, прибрати в будинку. Її тато і брат звикли до того, що вдома є господиня, тож після маминої смерті Марина мусила нею стати.
Довелося відмовитися від мрії поїхати на навчання до міста. І хоча за результатами іспитів вона проходила навіть на державну форму навчання, довелося відмовитися і піти працювати в місцевий магазин.
Але мрія стати вчителем ятрила душу, Марина не хотіла так просто здаватися і наступного року все ж почала навчатися, хоч і заочно. Роки йшли, я нечасто їздила в рідне село, яке коли таки приїжджала в гості до батьків, завжди заходила до давньої подруги на чай з медом. За п’ять років мого студентства Маринка стала зовсім дорослою, дуже привабливою жінкою, але завжди була втомлена, і стосунків ніколи не мала.
Отримавши диплом, вона влаштувалася вчителювати в ту саму школу, де ми всі навчалися, і де колись працювала її покійна мама. Розказувала мені, як тяжко їй бувало. Діти не хотіли слухати вчительку, яка лише на кілька років була старша за них самих, вчителі не спілкувалися з нею на рівних, а скоріше як з донькою колишньої колеги. Але по закінченню навчального року Марина отримала путівку в Одесу на море, і я щиро побажала подрузі нарешті відпочити та відновити сили.
Море вразило Марину до сліз, вона раділа, як дитина, ділилася фотографіями, а одного дня написала, що закохалася. З Сергієм вони познайомилися на набережній, коли подружка фотографувала захід сонця, а він не стримався і підказав кращий ракурс — хлопчина працює фотографом. Чесно кажучи, я не вірила, що їх курортний роман може перерости у щось більше, застерігала Марину, мовляв, всяке може статися, не всі чоловіки хороші. Але яка ж я рада, що мої страхи були марними!
Восени Сергій приїхав в село в гості до Марини, попросив її руки у батька, познайомився з братом, а вже весною Машка і я були дружками на їх весіллі. Тільки одне засмучувало — що Маринина мама не поруч у таких важливий і щасливий для неї день, не може обійняти свою дорослу доньку і побачити, якою красунею вона стала.
Півроку тому я стала не просто подружкою, а ще й кумою! Який же чудовий у мене похресник, такий пухкенький та усміхнений! А вчора зранку кума писала і ділилася радістю, що поки синочок спав, чоловік пішов готувати сніданок, щоб дати їй довше відпочити, але де там, думки все одно не дали. Марина дивилася, як промінці сонця падають у ліжечко, де спить син, а з кухні смачно пахне їжею, і не могла повірити, що це не сон, це справді відбувається саме з нею, тут і зараз, аж поки рідний голос Сергія не покликав її до сніданку.