Віддана

На шкільному подвір’ї було гамірно. Дорослі чоловіки і жінки скидалися на підлітків: сміялися, жартували, пригадували кумедні історії. І враз притихли, побачивши директора, колишню класну керівничку й кількох учителів. – Не віриться, що вже минуло двадцять п’ять років, коли ми закінчили школу, – мовив хтось. – Петро Адамович з паличкою ходить. А на уроках фізкультури так усіх ганяв… – А «Реакція» (так називали хімічку), наче, й не змінилася… Неоніла Степанівна, колишня класна керівничка, привітавшись, жартома запитала: – Хто сьогодні відсутній? – Марічки нема. І Василя. І Наді. Славко помер… Дарини нема. Але обіцяла приїхати… При згадці про Дарину всі мимохіть глянули на Михайла. А він боявся, аби не вистрибнуло серце й…

Тарас Семенович весь день прискіпувався до працівників своєї фірми, хоча й добре розумів, що був неправий. Однак, на душі було так кепсько, що не знав, де себе подіти. Чому доля знову руйнує цеглинки його надій, здобутків і сподівань? Здавалося б, усе, про що мріяв, у нього є: кар’єра, дороге авто, квартира в обласному центрі, облаштована сучасними меблями, красуня-дружина. І все це стало неважливим після вчорашнього дня, коли збагнув – його знову зрадили і надурили. Першу дружину Ларису Тарас вигнав зі свого серця, ні крапельки не шкодуючи за спільно прожитими роками. Тоді він тяжко хворів, витрачав чималі кошти на лікування, а вона викрала з дому всі заощадження і розтринькала їх з…

– Людоньки, ви чули?..Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці. – Я повириваю її довгі патли! Голодранка! Молодиці враз забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, – язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу. – Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї… – То ви, Гелю, кажете про тих Ковалів з сусіднього села? – перепитали сільські сороки. Про них, аби їм… аби їй… Звалилися на мою голову…Софійка – слічна дівчина. Гарна. А яку косу викохала! Навіщо мені її краса і коса? Ми…

У Мирослави все було «на кант»: ідеальна чистота в квартирі. Меблі, штори, колір стін – підібрані гармонійно та вишукано. А ще вона чудово готує. Євген, чоловік, вчорашнього борщу їсти не буде. Хоча, вважають, наступного дня борщ смачніший. Євген Петрович – чиновник середньої руки. Правда, несе себе так, наче бозна яке велике цабе. Вдома також керує. Дружиною. Син вступився з квартири. Живе зі своєю дівчиною. І це Євгенові дуже не подобається. Батько з сином уже рік, як посварені. – У нинішньої молоді – принципи інші, – захищала Мирослава сина. – Краще, хай поживуть разом, придивляться один до одного, ніж розлучатися мало не одразу після весілля, як то буває. – Олег мене…

Олег не те, що не подобався Оксані. Вона просто кохала іншого. З Олегом було затишно і спокійно. З Андрієм серце вискакувало з грудей. Саме його Оксана хотіла бачити щодня, щомиті. Олег від’їжджав за кордон. На заробітки. – Ти ж не хочеш виходити за мене заміж, – казав до Оксани. – Значить, я нікому особливо не потрібен. Вони сиділи у кав’ярні над ставом. Легенький вітер грався хвилями, і Оксана чомусь подумала, що за широкими Олеговими плечима було б надійно, як у човнику у тихій заводі. Але… Що вдієш, коли її приваблювала, манила до себе шалена пристрасть іншого. Зітхнувши, Оксана сказала: – Це – не зовсім так. Ти мені потрібен. І я…

Небо гуркотіло і здригалося від потужного грому, безжально, вусібіч кидалося блискавицями. Вони загоралися десь високо-високо і розсікали темне нічне полотнище. Від цього ставало моторошно і дуже страшно. У таку негоду добрий господар і собаки на вулицю не випустить. Ані живої душі навколо. Лише вона – в тоненькому літньому платтячку, яке через безперервний дощ прилипло до тіла, що трусилося від холоду і страху перед незвіданим майбутнім. У той день Іра, як і щодня, з усмішкою у прибраній оселі та ароматною вечерею за столом чекала на повернення з роботи чоловіка. Він затримувався. Майже на годину. А коли зачинив за собою вхідні двері, одразу ж пішов у душ. Іра мовчки розігрівала вечерю. Мовчазну…

Тепер Стефанія боїться того, коли на небесній перекличці нас не будуть питати, якими ми красномовними були, якими багатими чи вченими, а запитають, якими чистими були, скільки добра зробили ближньому. Ой, як боїться цього вона! І тому щовечора приклякає перед образами і просить у Всевишнього прощення за свій неспасенний гріх. Скільки ночей не спала Стефанія, скільки сліз виплакала за останні пів року, а спокою її душі – нема. І уже до останку, мабуть, не буде. Ось і нині. Прийшла з роботи. Мовчки повечеряли з чоловіком Ярославом і розійшлися по різних кімнатах. Кожен зі своїми тяжкими думками, сумнівами і сум’яттям. Стефанія закриває повіки, а сон – не йде. Перед очима знову з’являється…