Це була дивовижна пара! Надя з Толиком схожі одне на одного, мов близнята. Доля звела їх у студентські роки в Одесі. Там і донечка народилася. Отож приїхали дипломовані спеціалісти за призначенням з трирічною Маринкою і трьома валізами. Зняли трикімнатний будиночок, влаштувалися на роботу. Анатолій – економістом, Надія в середнй школі викладала біологію.
Вранці разом водили доньку в дитсадок, ввечері разом забирали.
Згодом викупили той дім, впорядкували, насадили дерев і квітів. Перехожі милувалися їхнім маленьким раєм. Жило подружжя легко, у щасті, в спілкуванні з людьми. Колеги брали їх за кумів.
Ну чому все хороше так швидко кінчається?! Утворилася у Толика під пахвою гулька. Хтось з лікарів порадив погріти її. Через півроку його не стало…
Надя, мов журавка з одним крилом, довго носила траурний одяг, плакала, побивалась. Батьки хотіли забрати її з онучкою в рідні краї – не погодилась. Як же чоловіка самого залишить тут лежати?
Жила Надія Денисівна школою й заради Маринки. А та зростала активною, харизматичною, життєрадісною. Встигала навчатися відмінно й музичну школу залюбки відвідувала по класу скрипки.
Вступила в Києві до вишу. Після другого курсу приїхала з нареченим. Після третього народила сина Богданчика. Надя оформила на себе декретну відпустку, аби дати можливість доньці навчатися. Закінчила вона інститут з червоним дипломом, але з чоловіком – актором розлучилася.
Читайте також: Втратила своє щастя через мати-генеральшу. Вказувала, як мені жити і виховувати сина, мій чоловік не витерпів і покинув нас
У нас же як тепер: освіту здобудеш, а працевлаштуватися ніде. Марина тимчасово грала в оркестрі, взяла участь в міжнародному конкурсі скрипалів та вийшла переможницею в одній з номінацій. І…зачарувала своєю грою і вродою молодого француза – члена журі.
Познайомилися, зав’язалася між ними дружба. Через півроку Клаудіо приїхав і запропонував Марі руку й серце. Пообіцяв хорошу роботу в самому Парижі, де мешкає, і всиновити синочка.
Надії нічого не залишалося, як відвезти Богданчика до Києва, пообідати з рідними в ресторані й провести їх в аеропорт.
Цей стрес жінка тяжко переживала. Донька в розмовах по скайпу заспокоювала: «Все буде гаразд, матусю. Клаудіо – чудова людина, Данчика любить. А ти прилітай до нас, Париж справить на тебе незабутнє враження. Може, залишишся тут жити, що тобі одній вдома робити?».
– Ага, «Побачити Париж – і вмерти?». Ні, моя доля – Україна.
Все ж придбала розмовник і вивчала французьку. Надсилали діти гроші – двічі літала в гості. Насолоджувалась спілкуванням з донькою, онуками. Богдан вже ходив до школи. Раділа бабуся, що не забув рідну мову. А трирічна Аманда кумедно повторювала за нею українські слова.
Зять з донькою, відвідуючи магазини, купували їй модні речі. Сім’я Клаудіо шанобливо ставилася до жартівливої Марі, на свята смакувала її кулінарні шедеври української кухні.
Але життя буває таким підступним: то від радості й щастя підносить тебе до небес, то від горя гне до самої землі або й заганяє в неї. Маринка поверталася на подарованому їй чоловіком на день народження новенькому автомобілі з роботи й потрапила в аварію. Вчора всміхалася, жваво розповідала по скайпу про витівки діток , а сьогодні…
Поїхати попрощатися з єдиною донькою, яка покинула цей світ, за станом здоров’я Надія Денисівна не змогла. Забрати онуків від батька – французьке законодавство не дозволяє, бо вони – громадяни Франції. І материнське серце не витримало горя.
Сусідка Міла принесла вранці молоко, а Надя дверей не відчинила. Кілька разів телефонувала – тиша. Ввечері світло у вікнах не загорілося. Тож викликала поліцію. Відчинили двері – Надія мертва сидить у кріслі. На підлозі біля ніг – фотографії Марини з сім’єю.
Звичайно, трагедія з донькою могла статися й вдома. Тоді хоч би внуків могла б бачити…